Nordic Jazz ⁰

Уяви джаз без нічного клубу. Немає диму, дзенькоту склянок і поспіху. Є фортепіано, яке звучить, ніби його записали в порожній залі біля фіорду, і саксофон, що тягне одну ноту так довго, що чуєш, як вона холоне. Скандинавський джаз почався тоді, коли музика з Нового Орлеана й Нью-Йорка переїхала на північ і навчилася мовчати.

Це мовчання виявилося простором, а не порожнечею, і в ньому вміщається більше, ніж у сотні швидких нот. Саме тому цей стиль важливий: європейці вперше заговорили мовою джазу без чужого акценту, власним голосом.

Музика для того, хто лишився сам на сам із собою

Скандинавський джаз розповідає про самотність, яка не лякає. Про довгу зиму, коли світла кілька годин на день, і про ясність, що приходить, коли навколо все стихає. Він не намагається тебе розважити чи вразити технікою. Він сідає поруч і дає подумати. Його ставлять пізно ввечері, коли гості вже пішли, або вранці, коли за вікном ще темно і хочеться прокидатися повільно.

Меланхолії в ньому багато, а відчаю немає. Мелодії часто схожі на народні пісні: прості, трохи сумні, такі, що їх хочеться наспівувати. Люди впізнають себе в цій музиці через стриманість, бо не кожне почуття треба кричати, деякі краще сказати тихо. Це джаз для тих, хто любить дивитися на воду, і для всіх, кому інколи потрібна тиша, наповнена звуком.

Копенгаген, Осло і американці, які не поїхали додому

Ця історія почалася з утечі. У 1950–60-х американські джазмени шукали в Європі те, чого їм бракувало вдома: повагу, стабільну роботу й життя без расової сегрегації. Копенгагенський клуб Jazzhus Montmartre став для них другою домівкою. Там регулярно грав тенор-саксофоніст Stan Getz, який кілька років жив у місті. Після нього приїхали Dexter Gordon, один із творців бібопового тенора, що прожив у Копенгагені чотирнадцять років, і Ben Webster з оркестру Duke Ellington. Місцеві музиканти щовечора чули класиків зблизька і вчилися в них просто на сцені.

Ключовою фігурою став George Russell, американський композитор і теоретик, чиї ідеї про лади вплинули на Kind of Blue Майлза Девіса. У 1964 році він переїхав до Скандинавії, викладав у Лундському університеті й узяв під опіку норвезьку молодь: саксофоніста Jan Garbarek, гітариста Terje Rypdal, басиста Arild Andersen і барабанщика Jon Christensen. Саме вони згодом визначили північний звук. Того ж 1964 року шведський піаніст Jan Johansson записав Jazz på svenska, де шведські народні мелодії звучать як тихий джаз. Ця платівка показала, що на власному корінні можна імпровізувати.

Не вдавати із себе Нью-Йорк

Те, що рухало північних музикантів, можна сказати просто: не вдавати із себе американців. Бібоп дав їм мову, але грати чужий блюз про чужі вулиці здавалося нечесним. Garbarek починав як шанувальник Coltrane і фрі-джазу, проте до 1973 року відмовився від різких дисонансів і залишив собі тільки свій пронизливий тон. Rypdal прийшов із психоделічного року й приніс у джаз гітарний гул. Поляк Tomasz Stańko, трубач, який грав у квінтеті Krzysztof Komeda (автора музики до «Дитини Розмарі»), довів, що така сама меланхолія живе і в Польщі. Слава цих людей цікавила мало, важливішою була вірність власному звуку. Їм допомагала й сильна джазова освіта: в Норвегії джаз почали викладати в консерваторіях, зокрема в Тронгеймі.

Звук, у якому чути повітря

У 1969 році продюсер Manfred Eicher заснував у Мюнхені лейбл ECM, і саме ECM дав північному джазу обличчя. Eicher часто записувався в Осло з інженером Jan Erik Kongshaug, і звук лейблу став упізнаваним: глибока реверберація, прозорі тарілки, кожен інструмент ніби стоїть окремо у великому просторі. Саксофон Garbarek звучить різко й чисто, як вітер над снігом. Гітара Rypdal пливе, наче північне сяйво. Барабани не відбивають ритм, а розфарбовують його. Паузи між нотами важать тут стільки ж, скільки самі ноти, а на платівці Dis Garbarek навіть записав еолову арфу, на якій грає вітер.

Від тиші до великих залів

Наприкінці 1990-х північний джаз отримав друге дихання. Норвежці Bugge Wesseltoft і Nils Petter Molvær поєднали імпровізацію з електронікою, так з’явився nu jazz. У Швеції Esbjörn Svensson Trio (піаніст Esbjörn Svensson, його друг дитинства барабанщик Magnus Öström і басист Dan Berglund) грали класичне джазове тріо з енергією рок-гурту. У них був ґрув, легкі для запам’ятовування теми і педалі ефектів на контрабасі. Вони збирали великі зали, а в травні 2006 року стали першим європейським гуртом на обкладинці американського журналу DownBeat. Svensson загинув 2008 року під час дайвінгу біля Стокгольма. Проте про нові фортепіанні тріо досі кажуть, що вони звучать «трохи як e.s.t.». Саме з цього покоління і склалося те, що Musicmap називає Nordic Jazz.

З чого почати слухати

Почни з e.s.t. На Esbjörn Svensson Trio Plays Monk тема ‘Round Midnight Теллоніуса Монка звучить так, ніби її грають уночі в порожньому місті. Потім переходь до From Gagarin’s Point of View, з якої почалася їхня міжнародна історія. Далі постав Dis, спільну платівку Jan Garbarek і гітариста Ralph Towner. Вона про вітер і найкраще звучить у тиші.

Коли захочеться чогось темнішого, вмикай Odyssey Terje Rypdal, де гітара тягнеться, як полярна ніч. А на завершення послухай Soul of Things, яку Tomasz Stańko записав із молодим польським тріо: повільна, мудра труба людини, яка вже нікому нічого не доводить. Після цих чотирьох платівок зима здаватиметься трохи теплішою.