Acid Jazz ⁷

Неділя, другa половина дня, Камден, Лондон, 1987 рік. У клубі Dingwalls люди танцюють під джаз. Під джаз, а не під модний хаус. Діджей Gilles Peterson, француз із Кана, який виріс у Лондоні й зробив ім'я на піратському радіо, ставить старий сингл Mickey and the Soul Generation і для жарту крутить регулятор швидкості, аж поки звук не попливе. Його напарник Chris Bangs хапає мікрофон: якщо оте було ейсід-хаусом, то це ейсід-джаз. Пізніше Peterson сам казав, що так усе й почалося, із жарту. Назва прижилася, а за нею з'явився цілий світ.

Найдивніше тут те, що в ейсід-джазі немає ні кислоти, ні синтезатора Roland TB-303, з якого виріс ейсід-хаус. Зате є пітний танцпол, конги, гамондівський орган і брейкбіт, взятий у хіп-хопу. Це музика людей, які довели, що джаз не мусить бути музейним експонатом.

Джаз, під який не сидять

Ейсід-джаз про радість тіла, яке рухається разом із розумною музикою. Він відкидає вибір, нав'язаний вісімдесятими: або ти серйозний слухач у кріслі, або тусовщик, якому байдуже, що грає. Тут складні акорди Fender Rhodes і брудний фанковий бас живуть в одній пісні, і ніхто не вимагає вибрати щось одне. Цю музику ставлять, коли хочеться тепла без солодкавості й ритму без агресії: у неділю вранці, перед вечіркою, коли друзі вже вдома.

Він ще й про спільноту. Слухачі ейсід-джазу на те й колекціонери, щоб нишпорити по смітниках історії: вони шукали забуті платівки сімдесятих, які колись провалилися в продажах, і повертали їм життя. У цій музиці закладена проста правда: те, що колись не помітили, може виявитися найкращим, і для цього потрібен лише хтось, хто його полюбить. Люди впізнають себе в цьому відчутті: я знайшов своє, і воно грає.

Лондон, секонд-хенд і піратський ефір

Ґрунт підготувала сцена rare groove середини вісімдесятих. Лондонські діджеї, серед них Norman Jay, який потім стане A&R лейблу Talkin' Loud, крутили на складських вечірках і піратських радіостанціях на кшталт Kiss FM старий фанк і соул, вигрібаючи платівки з крамниць вживаних записів. Паралельно жила джаз-денс сцена: у залі Electric Ballroom у Камдені під джаз-фʼюжн танцювали так швидко і складно, що це скидалося на спорт. Peterson грав і там, і в Soho, і в Dingwalls.

Потім 1988-й і друге «літо кохання»: Британія з'їхала з глузду від ейсід-хаусу. Peterson разом з Eddie Piller, людиною зі сцени мод-ревайвалу, заснував лейбл Acid Jazz Records. Першим релізом стала збірка Totally Wired, де забуті джаз-фанкові треки сімдесятих стояли поруч із новими записами. У 1990 році Peterson пішов і створив під крилом мейджора Phonogram власний лейбл Talkin' Loud, названий на честь своєї недільної вечірки. Так у стилю з'явилося два доми.

Відповідь машинам, але не війна з ними

Хаус давав рівний механічний бит «чотири на підлогу», і багатьом соул-діджеям його бракувало людськості: де свінг, де гравець, який помиляється і через це звучить живо? Ейсід-джаз був альтернативою, а не протестом. Він узяв у хаусу клубну енергію, у хіп-хопу логіку семпла й ламаного біта, а в Blue Note, Prestige і CTI шістдесятих–сімдесятих гармонію. Слава тут довго важила менше, ніж правильна платівка в правильну мить. Журналісти не знали, куди цю музику приліпити, і пов'язували її то з модами, то з органним James Taylor Quartet, лідер якого колись грав у гаражному гурті The Prisoners.

Ламаний біт, оксамитовий бас

Основа тут брейкбіт: барабанний цикл, ніби вирізаний зі старої фанкової платівки, неквапливий і пружний. Над ним працює ціла перкусійна армія: конги, бонго, шейкери. Бас у ейсід-джазі товстий, синкопований і відверто танцювальний. Гармонію тримають електропіано, Hammond і духові, бас-гітара стукає слеп-ом, гітара кахкає через вау-вау. Співають у дусі соулу, теплим голосом без надриву, а часом поверх цього звучить реп. Продакшн тут не вилизаний, у ньому чути кімнату й живих музикантів, навіть коли звук зібраний із семплів. Jamiroquai додали до цього ще й диджериду, і воно чомусь пасувало.

Від підвалу до хіт-парадів і далі

На початку дев'яностих сцена вирвалася з клубів. Jamiroquai, гурт співака Jay Kay, видали перший сингл When You Gonna Learn на Acid Jazz Records і одразу перейшли до Sony. The Brand New Heavies знайшли в Америці голос N'Dea Davenport і лейбл Delicious Vinyl. Лейбл Blue Note, який колись видавав класичний джаз, випустив альбом US3, побудований на семплах із власного архіву. Поруч виросла британська клубна музика, що любила живий грув: Stereo MC's зі своїм Connected, а згодом Moloko з їхнім розкутим фанком.

Далі прийшов nu jazz: у Відні Kruder & Dorfmeister, у Берліні Jazzanova, у Парижі St Germain. Джаз тут остаточно зійшовся з електронікою. Talkin' Loud тим часом видав New Forms гурту Roni Size / Reprazent, і цей альбом drum and bass виграв Mercury Prize. Ідея «джаз для танцполу» виявилася гнучкішою, ніж будь-хто міг собі уявити в Dingwalls.

З чого почати слухати

Почніть із Brand New Heavies (1990) однойменного гурту, точніше з американського перевидання з Never Stop: з першими тактами стає зрозуміло, що таке ейсід-джаз, і пояснювати нічого не треба. Потім поставте Emergency on Planet Earth гурту Jamiroquai (1993): тут Jay Kay співає про екологію й політику, а бас-лінії тягнуть на танцпол, де про них можна забути.

Hand on the Torch гурту US3 (1993) показує, як Herbie Hancock і реп можуть розмовляти на рівних, і з Cantaloop усе стає ясно. А Inside Life гурту Incognito (1991) відкриває стиль із боку старого джаз-фанку: його лідер Jean-Paul «Bluey» Maunick грав цю музику з 1979 року, задовго до того, як вона отримала назву.