Exotica & Lounge ¹⁴

Уявіть Америку кінця 1950-х. Чоловік повертається з роботи в будиночок у передмісті, вмикає новенький програвач hi-fi, і за хвилину вітальня наповнюється голосами тропічних птахів, дзвониками й неспішним ритмом бонго. За вікном газон і припаркований Chevrolet, а в голові вже лагуна, бамбуковий бар і коктейль у кокосовій шкаралупі. Ось що таке exotica і lounge: подорож, на яку не треба брати відпустку.

Цю музику довго вважали кітчем для батьківських полиць. Потім з'ясувалося, що за пташиними криками й пишними оркестрами стоять серйозні аранжувальники, винахідники стереозвуку і дуже дотепні люди. Без них не було б ні Air, ні Thievery Corporation, ні Khruangbin.

Рай, якого не існує, і чому туди так хочеться

Exotica чесно визнає, що вона про вигадане місце. Її Полінезія, Африка чи Мексика ніколи не існували на мапі: ці землі склали з фільмів, листівок і мрій людини, яка ніколи там не бувала. І в цьому її щирість. Вона не прикидається етнографією, вона пропонує вам грати в мрію і запрошує до цієї гри.

Тут немає драми, розбитого серця чи протесту. Ця музика дає дозвіл видихнути, наче сорок хвилин тобі нікуди не треба. Її ставлять увечері, коли хочеться, щоб кімната стала трохи більшою за себе, коли гості вже прийшли, а розмова ще не почалася, або коли ви самі й просто хочете побути деінде. Люди впізнають у ній власну тугу за втечею, тиху, домашню й трохи смішну. Lounge додає до цього елегантність: м'яке світло, оксамитовий голос, відчуття, що в цьому вечорі все під контролем.

Гавайський бар, голлівудська студія і повоєнний достаток

Після Другої світової мільйони американських солдатів повернулися з Тихого океану з враженнями про острови, а країна поринула в економічне піднесення. З'явилися передмістя, вільний час і нова іграшка середнього класу: довгограюча платівка й апаратура hi-fi, яку хотілося випробувати на чомусь вражаючому. Тікі-бари на кшталт Don the Beachcomber, ресторану з бамбуком, ромом і смолоскипами, вже продавали американцям вигаданий тропічний рай. Залишалося озвучити його.

Першим це зробив Les Baxter, голлівудський композитор і аранжувальник лейблу Capitol. У 1951 році він записав Ritual of the Savage, оркестрову сюїту про уявні джунглі, назва якої відсилає до «Весни священної» Стравінського. Там уперше прозвучала «Quiet Village». Справжнє народження стилю сталося на Гаваях. Піаніста Martin Denny запросили до Гонолулу на двотижневий ангажемент, і він залишився: грав у Shell Bar при готелі Hawaiian Village. Якось під час концерту біля ставка поруч зі сценою почали квакати жаби, і музиканти для сміху відповіли їм пташиними криками. Публіка почала просити «пісню з жабами». Перкусіоніст Augie Colón зробив пташині крики фірмовим знаком гурту, а альбом Exotica 1957 року дав назву цілому жанру й у 1959-му очолив чарт Billboard.

Свінг-аранжувальники, яким стало тісно

Коріння тут у свінгу. Біг-бенди 30–40-х виростили покоління аранжувальників, які вміли розписати оркестр до останнього дзвоника. Коли ера танцювальних залів скінчилася, ці люди пішли в студії й на радіо, і там у них з'явилася нова свобода. Хіт-паради вже захоплював рок-н-рол, а exotica пропонувала інше: замість бунту витонченість, замість гучності простір. Її автори дивилися на славу спокійно. Їм не потрібні були стадіони, їм потрібен був слухач із добрими колонками. Мексиканець Juan García Esquivel, який очолював оркестр столичної радіостанції, поки на нього не звернув увагу RCA, підійшов до цього як справжній божевільний учений. На альбомі Latin-Esque 1962 року він записав два оркестри в різних студіях одночасно й зводив їх наживо, розкидаючи інструменти по стереоканалах. Так з'явилася назва Space Age Pop: музика ери супутників, ракет і віри в техніку.

Вібрафон, пташиний крик і хор, що співає «зу-зу»

Звучання випливає з усього цього. Ритм лишився від свінгу й латиноамериканських танців: м'яко, але з пружиною. Поверх нього лягають вібрафон, марімба, челеста, бонго, гонги, китайські дзвіночки, а ще звуки, яких у поп-музиці ніхто не чекав: жаб'яче кумкання на гуїро, тропічні птахи, шум води. Вокал тут здебільшого інструмент. У Esquivel хор співає безглузді склади на кшталт «зу-зу» і «пау!», труби ковзають глісандо, а звук перебігає з лівої колонки в праву, щоб гість ахнув. Продакшн важить не менше за ноти: це перша музика, яку робили спеціально під домашню стереосистему, і вона досі звучить як демонстрація того, на що здатна кімната з двома колонками.

Від музики для ліфтів до нового покоління мрійників

Комерційна тінь стилю вийшла довгою: фонова музика Muzak узяла в exotica м'якість, але відкинула дивацтво, і на десятиліття «легка музика» стала синонімом нудьги в ліфті. Справжня спадщина ожила в 90-х. Шукачі платівок у секонд-хендах відкопали Denny й Esquivel, а збірка Space-Age Bachelor Pad Music 1994 року запустила справжню лаунж-хвилю. Stereolab і Combustible Edison грали цю естетику на рок-сцені, Air побудували на ній свої ретрофутуристичні мрії, Thievery Corporation перетворили лаунж на даунтемпо для нічного міста, а nu jazz поєднав його з електронікою. Сьогодні той самий дух чути в саундтреках Angelo Badalamenti, у неспішних грувах Khruangbin і BADBADNOTGOOD, у вкрадливому крунерстві Mac DeMarco. А Frank Sinatra і Dean Martin були лаунжем у його класичному сенсі: Sinatra, до речі, любив вегаські шоу Esquivel.

З чого почати слухати

Почніть із першоджерела: Ritual of the Savage Les Baxter звучить як кіно, якого ніколи не знімали, з пишними струнними й тривожними барабанами. Потім поставте Exotica Martin Denny і послухайте, як оркестрова мрія перетворюється на камерний джаз з пташиними криками. Вібрафоніст цього гурту Arthur Lyman згодом зібрав власний склад і записав Taboo 1958 року просто під алюмінієвим куполом біля того ж гавайського готелю. Акустика там така, що чути вологе повітря.

Коли захочеться космосу, переходьте до Esquivel і його Other Worlds, Other Sounds 1958 року. Це найдотепніша й найбільш стереофонічна платівка, яку можна знайти в тій епосі. Вмикайте ввечері, гасіть верхнє світло і дозвольте кімнаті на сорок хвилин стати островом.