Вінілові платівки The Cinematic Orchestra

Проєкт Джейсона Свінско існує з 1997 року і всю дорогу тримається лейбла Ninja Tune — того самого, що виріс із британської семпл-культури девʼяностих. Склад тут плаваючий: навколо Свінско збиралися піаніст, саксофоніст, труба, гітара, контрабас, барабани, і від альбому до альбому список змінювався. Одразу чесно про те, за чим сюди приходить більшість: одна дуже відома пісня, яку всі чули у кіно й серіалах, живе на альбомі «Ma Fleur». Якщо ви йдете саме за нею, беріть цю платівку, а не будь-яку іншу з каталогу.

Як змінювався звук

«Every Day» 2002 року — найджазовіша і найтемніша їхня річ: довгі композиції, контрабас, живі барабани, вокал старої соул-школи поверх семплованої основи. Тут ще чути студію Ninja Tune як метод, коли платівка збирається зі шматків, а не грається наскрізь. Прийом видно неозброєним вухом: акустичне тріо раптом виявляється зациклене, і петля живе довше, ніж жила б жива імпровізація.

«Man With A Movie Camera» 2003-го стоїть окремо від усього. Це музика, написана до німого фільму Дзиґи Вертова 1929 року, і слухати її як звичайний альбом не вийде: структура підпорядкована зображенню, теми повертаються, обриваються й переходять одна в одну без пісенної логіки. Для вінілу це, до речі, зручний матеріал: сторона закінчується там, де закінчується частина фільму, а не там, де довелося різати.

«Ma Fleur» 2007 року — найпісенніший і найтихіший альбом: фортепіано, струнні, запрошені вокалісти, майже камерна тиша між нотами. А «To Believe» 2019-го, який вийшов через дванадцять років мовчання, повертає електроніку і робить її щільнішою, ніж будь-коли раніше. Дванадцятирічна пауза чути прямо в звучанні: між «Ma Fleur» і «To Believe» техніка запису змінилася так само сильно, як і самі музиканти.

Що шукати на вінілі

У нас «To Believe» є у двох варіантах — на білому вінілі на 180 грамах і у звичайному чорному пресі. Різниця саме та, про яку рідко пишуть чесно: біле фарбування підвищує рівень власного шуму диска, і на цьому альбомі, де багато тихих вступів із самим фортепіано, це помітніше, ніж на щільній музиці. Зате 180 грамів дають стабільнішу геометрію. Якщо ви слухаєте вночі й тихо — беріть чорний; якщо платівка стоїть на видноті — білий того вартий.

«Every Day» виданий на трьох платівках у ювілейному варіанті, і це саме той випадок, коли зайвий диск працює на звук: композиції довгі, низи глибокі, і шість сторін замість чотирьох дають канавці простір, якого їй тут дуже бракує.

Кольорові преси в цьому каталозі взагалі трапляються часто — прозорий, білий, червоно-прозорий, сірий. Це традиція лейбла, а не випадковість. Просто памʼятайте, що вибираєте між виглядом і кількома децибелами тиші.

З чого почати

Найм’якіший вхід — «Ma Fleur»: короткі пісні, зрозуміла форма, той самий трек, який ви точно чули. Хто хоче джазу з живими музикантами й довгими побудовами, бере «Every Day». А «Man With A Movie Camera» варто залишити наостанок — це найкраща їхня робота для того, хто вже знає інші, і найгірша для першого знайомства.

Далі каталог розходиться у два боки: Nu Jazz тримає їх поруч із тими, хто так само змішує живу гру й студійну збірку, а Downtempo/Ambient/Electronic ближчий до того, як вони звучать на пізніх альбомах.