Nu Disco ¹²

12 липня 1979 року на чиказькому стадіоні Comiskey Park радіоведучий Стів Даль підірвав ящик диско-платівок, а натовп скандував «Disco sucks». Ту ніч досі називають смертю диско. Індустрія злякалася, слово стало лайкою, і музика пішла в підпілля: у гей-клуби, на студії Мілана й Мюнхена, у саморобні ді-джейські перемонтажі. Ню-диско почалося тоді, коли через чверть століття з'ясувалося, що диско нікуди не зникало. Воно просто чекало, поки хтось знову відкриє ту коробку.

Його не відновлювали дбайливо, як музейний експонат. Диско розібрали на деталі: бас, що стрибає октавами, хай-хет між ударами бочки, струнні, вокодер. Потім усе це зібрали заново на ноутбуках, і звук вийшов таким чистим і щільним, про який студії 1978 року могли тільки мріяти. Вийшла музика, що водночас пахне батьківською платівкою і звучить як завтрашній вечір.

Радість, яку обирають свідомо

Ню-диско дозволяє бути щасливим тут і зараз, і відчуваєш цю радість тілом, а не головою. Важливо пам'ятати, для кого народилося оригінальне диско: для геїв, темношкірої та латиноамериканської молоді Нью-Йорка сімдесятих. У цих людей вистачало причин для смутку, і танцпол був місцем, де можна нарешті видихнути. Ню-диско успадкувало саме цю радість. Вона не від незнання, як влаштований світ. Її обирають попри все, як обирають увімкнути світло в темній кімнаті.

Друга його тема — ностальгія за часом, якого ти не застав. Більшість продюсерів стилю виросли на чужих спогадах, на маминих платівках ABBA і на дитячих враженнях від синтезаторів у телевізорі. Тут немає сліз за минулим, воно просто запрошує тебе потанцювати. Таку музику ставлять у п'ятницю ввечері, поки готуєш вечерю, перед виходом з дому, у нічній поїздці містом. Або тоді, коли треба згадати, що тілу може бути добре. Коли в березні 2020 року вийшов альбом Dua Lipa Future Nostalgia, клуби саме зачинялися, і мільйони людей танцювали на власних кухнях. Ню-диско — якраз про такий танець: наодинці, але відчуваючи, що ти не один.

Між Осло, Нью-Йорком і Парижем

Дорогу проклали ді-джеї. У середині дев'яностих британці, як-от DJ Harvey, і дует Faze Action перемонтовували старі диско-треки: подовжували брейки, вирізали зайве, випускали все це малими тиражами на лейблах Black Cock і Nuphonic. У Франції тоді розквітав French house. Daft Punk і Dimitri From Paris, паризький ді-джей, чий альбом Sacrebleu змішав диско, лаунж і музику до старого кіно, пропускали диско-семпли крізь фільтри, і ті то тонули, то виринали. А за всім цим стояли старші впливи. Це секвенсорний пульс Джорджо Мородера, італійського продюсера, що зробив для Донни Саммер I Feel Love. Це гей-клубний Hi-NRG і буґі початку вісімдесятих з ляскучим басом і токбоксом Роджера Траутмена з гурту Zapp.

У двотисячних уся ця спадщина зійшлася в кількох місцях одразу. У Нью-Йорку дует Metro Area випустив у 2002 році стриманий та елегантний альбом, на який досі рівняються ді-джеї. В Осло Ганс-Петер Ліндстрьом, який того ж року заснував лейбл Feedelity, разом із Prins Thomas і Todd Terje почали робити «космічне диско»: довге, мрійливе, з прогресивним роком і краутроком у генах. Студія тепер вміщалася в ноутбук, а платівки поширювали MP3-блоги. Тож музика з норвезької квартири за тиждень звучала в Лондоні. Назва закріпилася у 2008 році, коли магазин Beatport завів окрему категорію nu disco / indie dance.

Проти холоду й кривої посмішки

Середина двотисячних у клубах належала мінімал-техно. Ця музика розумна й монохромна, її радше слухали, ніж під неї танцювали. Електроклеш відповідав на неї іронією і позою. Ню-диско повернуло те, що обидві сцени вважали трохи соромним: мелодію, тепло і щирість. До слави ці люди ставилися спокійно. Продюсери ховалися за псевдонімами, випускали дванадцятидюймові сингли і робили треки, що не влазили в радіоформат: заголовна композиція дебютного альбому Lindstrøm триває майже півгодини. Водночас поп охоче брав цей звук собі. Нью-йоркські Scissor Sisters перетворили Comfortably Numb від Pink Floyd на глем-диско, а Madonna у Hung Up зробила семпл ABBA серцем клубного хіта.

Бас ходить, синти блищать

Звучання випливає з цієї щирості. Бочка рівно б'є на кожну долю, але темп повільніший за хаус, тож тіло встигає розгойдуватися, а не тільки бігти. Басова лінія ходить октавами, як у класичному диско. Гітара ріже короткими фанковими акордами на кшталт Найла Роджерса з Chic. Арпеджіо синтезаторів переливаються, як у Мородера, а вокодер робить людський голос трохи інопланетним. Усе це записано з цифровою прозорістю, кожен звук стоїть на своєму місці, і через це звук здається ще більш блискучим, ніж оригінали. Парижани з Justice, Гаспар Оже і Ксав'є де Рознай, видавалися на Ed Banger. Цей лейбл заснував Педро Вінтер, колишній менеджер Daft Punk. Justice пропустили диско крізь рокову перегрузку: у їхньому D.A.N.C.E. дитячий хор співає про Майкла Джексона під бас, що гарчить.

Від клубних синглів до головних чартів

Найбільше змінилося те, що диско знову перестало бути жартом. У 2013 році Daft Punk покликали на Random Access Memories Найла Роджерса і самого Мородера. Get Lucky підхопили всюди, а молодші слухачі почали шукати, звідки він узявся. Терапевтичний Inspector Norse від Todd Terje розлетівся інтернетом, лондонський колектив Jungle зробив диско-соул фальцетом цілого покоління, а бас у Tame Impala в The Less I Know the Better танцює так, ніби його записали в 1979-му. Bryan Ferry, фронтмен Roxy Music, чия вишукана меланхолія давно була дороговказом для космічного диско, заспівав Johnny and Mary на альбомі Todd Terje. Окремих стилів-нащадків ню-диско не дало. Воно розчинилося в поп-музиці як спосіб звучати, і тепер Justin Timberlake чи Dua Lipa беруть цей звук так само природно, як колись брали гітару.

З чого почати слухати

Почніть із Lindstrøm і Where You Go I Go Too (2008). Це три довгі композиції, де диско стає подорожжю, і найкраще слухати їх, не відволікаючись на телефон. Потім поставте It's Album Time (2014) від Todd Terje: дотепна, сонячна платівка, яка зненацька стає зворушливою, коли вступає голос Bryan Ferry.

Random Access Memories (2013) від Daft Punk покаже, як молоді фанати диско віддячили його творцям: живі музиканти, справжня студія, монолог Мородера про те, як він шукав звук майбутнього. А Future Nostalgia (2020) від Dua Lipa показує, у що ню-диско перетворилося всередині поп-музики: впевнений, світлий, зібраний альбом. Під нього хочеться танцювати навіть тоді, коли весь світ сидить по домівках.