Boogie & Electro-Funk 4
Бугі й електро-фанк · Electrofunk
синтезатори, вокодер, цифровий грув, танцювальний глянець
Про що цей стиль
На початку 80-х фанку оголосили, що його час минув. Він не став сперечатися, а перевдягнувся в хром. Великі духові секції розійшлися по домівках, а їхнє місце зайняли синтезатори з товстим гумовим басом, драм-машини з пластмасовими оплесками й голос, пропущений крізь talk box. Звучить він так, ніби співає робот, який щойно закохався. Так з'явилися бугі й електро-фанк: музика, в якій машини стали найчуттєвішими співаками десятиліття.
На цьому звуці стоять G-funk Західного узбережжя, new jack swing і весь сучасний nu disco. Та передусім це музика, під яку неможливо стояти рівно. Середній темп, пружна синкопа і глянець, у якому відбиваються вогні нічного міста.
Робот, що співає про кохання: душа бугі
Бугі — про суботній вечір, на який кожен має право. Після тижня на заводі чи в офісі ти вдягаєш найкращу сорочку й бодай на кілька годин почуваєшся зіркою. Тут немає ні злості панку, ні сповідальності соулу. Є флірт, самоіронія, впевненість у собі й тихий оптимізм людини, яка вирішила, що погані новини не зіпсують їй танець.
Найкраще в цій музиці — парадокс машини. Механічний голос вокодера чи talk box співає про найлюдськіше: бажання, ревнощі, самотність, спокусу. Для темношкірих музикантів Америки футуристичний блиск був способом сказати, що майбутнє належить і їм, і воно вміє рухати стегнами. Ці платівки ставлять, коли збираються на вечірку, їдуть із відчиненими вікнами або хочуть повернути собі легкість. Бугі не кличе тікати від життя — він влаштовує свято просто посеред нього.
Після смерті диско: Огайо, Мінеаполіс і Нью-Йорк
Улітку 1979 року на чиказькому стадіоні Comiskey Park радіоведучий Стів Дал влаштував Disco Demolition Night: під рев натовпу там підірвали ящик диско-платівок. Відтоді слово «диско» стало для індустрії токсичним, але танцювальна музика нікуди не зникла. Вона змінила ім'я та вбрання. Нью-йоркські лейбли Prelude, West End і SAM почали випускати клубні записи, жорсткіші й фанковіші за диско і без пишних оркестрів. Хіт дуету D Train «You're the One for Me» звучить саме так: гімнічний вокал поверх синтезаторного басу.
Тим часом у промисловому Огайо, де навколо Дейтона виросли Ohio Players, Slave і Lakeside, брати Траутмани зібрали Zapp. Їхній лідер Роджер Траутман грав на всьому, а запам'ятався завдяки talk box. Це трубка, якою звук синтезатора подається просто в рот, і губи перетворюють його на слова. У Мінеаполісі молодий Prince сам записував майже всі партії, а духові замінював різкими синтезаторними акордами. Рецесія початку 80-х тиснула в той самий бік. Гурт із духовою секцією ставав розкішшю, а з синтезатором і драм-машиною одна людина могла звучати як оркестр.
Фанк без зайвого, диско без оркестру
Бугі виріс із трьох живих традицій. Від фанку Джеймса Брауна і Parliament-Funkadelic, колективу Джорджа Клінтона, він узяв владу басу. Клавішник P-Funk Берні Ворелл ще 1978-го зіграв басову лінію «Flash Light» на синтезаторі Minimoog, і сьогодні це звучить як пророцтво. Від диско бугі дісталися клуб, діджей і віра в те, що пісня живе заради танцполу. Від електро, яке нью-йоркський діджей Afrika Bambaataa своїм «Planet Rock» виніс на вулиці, — драм-машина й смак до космічного звуку. Від чого бугі відмовився: від струнних, нескінченних джемів і дорогої помпи. Назву стилю закріпили в Лондоні: діджеї Норман Джей і Дез Паркс так називали американські імпортні платівки, які крутили на піратських радіостанціях.
Хром, гума й пластмасові оплески
Звучання бугі — прямий наслідок принципу «менше людей, більше машин, але грув понад усе». Бас — це або ляскучий слеп на бас-гітарі, або гумовий синтезатор. Драм-машини LinnDrum і Oberheim DMX вибивають сухий точний ритм із гучним хлопком на другу й четверту долю. Темп тримається десь на 110–116 ударах на хвилину, повільніше за диско, щоб стегна встигали. Гітара не солює, а чіпко дряпає ритм, синтезатори вставляють короткі блискучі фрази там, де колись грали труби. Над усім цим — гладкий соул-вокал або роботизований голос, а продакшн такий вилизаний, що кожен звук ніби відполірований.
Від G-funk до nu disco: довге життя блискучого грува
Наприкінці 80-х бугі розчинився в нових стилях. Хаус перейняв його клубний синтезаторний пульс, а new jack swing продюсера Тедді Райлі — цифрову жорсткість. У Лос-Анджелесі 90-х G-funk розтягнув ці повільні синтезаторні лінії й голос talk box, і Роджер Траутман особисто зіграв на talk box у «California Love» 2Pac. У 2000-х лос-анджелеський музикант Dâm-Funk видав на лейблі Stones Throw альбом «Toeachizown», а продюсери nu disco заходилися заново перечитувати старі клубні платівки. Ця лінія веде й до «24K Magic» Bruno Mars: там свідомо відтворено глянець і синтезаторний бас початку 80-х.
З чого почати слухати
Почніть із дебютного альбому Zapp (1980). Його записали з Бутсі Коллінзом, басистом James Brown і Parliament-Funkadelic, а «More Bounce to the Ounce» там — довгий, гіпнотичний, гумовий грув, з якого виросла половина західного хіп-хопу. Далі — «1999» Prince (1982): на ньому драм-машина Linn LM-1 і синтезатори стають новим фанк-оркестром, а вечірка напередодні кінця світу — способом жити.
«Street Songs» Rick James (1981) — бугі з вуличним нахабством. Музикант із Баффало, який підписав контракт з Motown, сам називав свій стиль punk-funk, і «Super Freak» досі звучить як виклик. Закінчіть на «Word Up!» Cameo (1986). Гурт Ларрі Блекмона починав великою нью-йоркською фанк-формацією, а до середини 80-х скоротився до тріо, тож уся історія жанру вміщається в одну платівку.
Sign “O” The TimesPrince



