Noise Rock ¹²

Уяви середину вісімдесятих. Радіо крутить глянцевий рок із гігантськими барабанами, а панк, який колись обіцяв свободу, розпався на два табори: одні грають хардкор, що став формою з власною уніформою, інші пішли в нью-вейв і в чарти. І тут кілька гуртів у Нью-Йорку, Чикаго, Техасі та на краю штату Вашингтон беруть гітару як інструмент, з якого можна видобути що завгодно, крім гарного акорду. Звук, від якого батьки затуляють вуха, раптом виявляється найчеснішим, що тоді звучало в Америці.

Нойз-рок не мав маніфесту і майже не мав слухачів. Він пройшов через підвали, крихітні лейбли і клуби на сотню людей. Проте за кілька років саме з нього виросли грандж, математичний рок і ціле покоління, яке зрозуміло: шум теж може бути музикою, якщо в ньому є правда.

Шум як чесна відповідь світу, що бреше

Нойз-рок про те, що реальність не звучить гладко. Місто, телевізор, робота, реклама, власна голова о третій ночі: усе це скрегоче, гуде й наступає. Ці гурти не стали прикрашати цей гул, вони його відтворили. Тому платівку нойз-році зазвичай ставлять не для настрою, а коли він уже є: коли тебе душить і хочеться, щоб музика була голоснішою за думки.

У ньому багато злості, але це не злість стадіону, яка закликає кулак угору. Вона ближча до нервового зриву, до сміху крізь зуби, до відчуття, що все навколо трохи абсурдне. Butthole Surfers з'їдали абсурд з апетитом, Swans розтягували біль до ритуалу, Sonic Youth знаходили в дисонансі дивну, майже дитячу красу. Слухач упізнає в цьому себе, бо тут нарешті ніхто не вдає, що з тобою все гаразд. Шум каже: так, світ ламається, і ти не божевільний, що це чуєш.

Нью-Йорк після No Wave і Америка Рейгана

Коріння сягає кінця сімдесятих, у нью-йоркський No Wave. Так назвали коло музикантів, які відкинули навіть панк як занадто традиційний: Lydia Lunch з Teenage Jesus and the Jerks, гурти DNA та Mars. Збірка «No New York», яку 1978 року спродюсував Brian Eno, зафіксувала цю сцену: розладнані гітари, ритми, що ламаються, і крик замість мелодії. Тоді ж композитор Glenn Branca писав симфонії для десятків електрогітар, і в його ансамблі грали молоді Thurston Moore і Lee Ranaldo. Звідти вони винесли головне: гітара не мусить звучати як гітара.

Sonic Youth зібралися у 1981-му в Нью-Йорку, який тоді був брудним, дешевим і небезпечним: порожні лофти, наркотики, зруйнований бюджет міста. Майже одночасно Michael Gira заснував Swans, гурт, повільний і важкий, як прес на заводі. У Чикаго Steve Albini, затятий критик музичної індустрії, а згодом один із найважливіших звукорежисерів незалежної сцени, збирав Big Black з драм-машиною й гітарами, що різали, як бляха. У Сан-Антоніо гуртували Butthole Surfers, у глухому Монтесано під Сіетлом виросли Melvins. Близько 1986 року все це раптом склалося в одну хвилю.

Любили панк, але не те, чим він став

Ці люди виросли на панку і хардкорі, але до середини десятиліття хардкор став передбачуваним: однаковий темп, однакові слогани, однакові стрижки. Нойз-рок узяв з нього агресію й незалежність, а правила викинув. Важливу роль зіграли незалежні лейбли, які працювали без мейджорів: каліфорнійський SST, заснований Greg Ginn із Black Flag, видавав Sonic Youth, а Touch and Go з Чикаго (лейбл, що тримався на довірі й угодах на одне слово) став домом для Butthole Surfers і The Jesus Lizard. Слава тут вважалася підозрілою, а гроші приходили тільки з концертів. Для слухачів це означало, що є світ поза MTV, і там цікавіше.

Викрутка між струнами і голос на межі

Звучання випливає прямо з цієї зневаги до правил. Sonic Youth перестроювали гітари в нечувані строї і встромляли між струнами викрутки й барабанні палички, тож кожна пісня вимагала свого інструмента. Фідбек тут не помилка, а повноправна партія: його ведуть, як скрипку. Melvins пішли іншим шляхом: вони схрестили Black Sabbath із сан-франциським гуртом Flipper, який грав панк у темпі похмілля, і вийшли рифи, такі низькі й повільні, що відчуваються грудьми. У The Jesus Lizard бас David Wm. Sims і гітара Duane Denison закручувалися в тугу пружину, а співак David Yow не співав, а бурмотів, вив і стрибав у натовп. Продакшн у Albini сухий і жорсткий: жодного блиску, наче гурт грає в тебе в кімнаті.

Від підвалу до Nevermind

Найбільша зміна сталася на півночі. Kurt Cobain юнаком ходив за Melvins по пʼятах, а їхній барабанщик Dale Crover грав на першому демо Nirvana. Повільний бруд Melvins і пісенна тяга до шуму стали основою гранджу. Sonic Youth, перейшовши на мейджор DGC, порадили лейблу Nirvana, а Butch Vig, продюсер «Nevermind», потім записав і їхній «Dirty». Для «In Utero» Nirvana навмисно покликали Steve Albini, щоб повернути собі сирість. Інша гілка пішла в бік точності: луїсвільський гурт Slint, чий перший альбом записував той самий Albini, зробив зі шуму холодну геометрію, і так зародився математичний рок, а згодом і мейткор. Спадок чути в Nine Inch Nails, у сирій підзвітності Fugazi, в експериментах Death Grips і в бристольських IDLES, які довели, що шум досі може бути голосом розлюченого покоління.

З чого почати слухати

Почни з «Daydream Nation» Sonic Youth (1988): це подвійний альбом, де шум і мелодія нарешті домовилися, а «Teen Age Riot» звучить як гімн гурту, що ніколи не хотів гімнів. Потім «Goat» The Jesus Lizard (1991), записаний Albini, — найкращий урок того, як тиск може бути музикою.

Далі сміливіше: «Locust Abortion Technician» Butthole Surfers (1987) — це психоделічний цирк, де весело і страшно водночас. «Bullhead» Melvins (1991) покаже, звідки в гранджу взялася вага. А якщо після цього тобі захочеться ще темнішого, на тебе чекає ранній Swans.