Math Rock & Mathcore ⁴

Уявіть, що спускаєтеся сходами в темряві, а одна сходинка виявляється трохи нижчою, ніж чекала нога. Отой провал у животі і є мат-рок. Склад звичний: гітара, бас, барабани. Але пісня рахує не на «раз-два-три-чотири», а на сім чи на тринадцять, і раптом замовкає посеред такту. Тіло ще рухається в ритмі, а музика вже звернула в інший бік.

На початку 90-х, коли гранж продавався мільйонними тиражами, кілька гуртів з американських індустріальних міст перетворили рок на головоломку. Згодом ту саму логіку переклали мовою хардкору, і з'явився маткор: музика, яка звучить як аварія, зіграна з точністю годинникаря.

Про що мат-рок: радість, коли все йде не за планом

Мат-рок рідко тримається на словах, багато ключових гуртів узагалі грають без вокалу. Сенс тут у самій формі. Це музика про напругу, якій не дають розрядитися, і про задоволення від світу, що не вкладається в рівний квадрат. Вона чесно визнає, що життя на чотири не ділиться: воно спотикається, гальмує, раптом прискорюється. І пропонує в цьому не губитися, а танцювати.

У ньому є особлива втіха: четверо людей домовилися й разом, без жодної фальшивої ноти, зіграли те, що здавалося неможливим. Мат-рок ставлять, коли треба зібрати думки, або вночі, коли музика має не заколисувати, а будити. Маткор потрібен в інші хвилини, коли злість і тривога не влазять у рівний біт. Він каже, що твій хаос справжній і що його можна приборкати дисципліною. Обидва стилі живуть заради однієї миті: після десятка зламів настає точний, важкий удар, який усі зіграли разом.

Іржавий пояс, Чикаго і калькулятор

Мат-рок народився наприкінці 80-х на американському Середньому Заході та довкола нього: у Луїсвіллі, Чикаго, Піттсбурзі. Гурт Slint з Луїсвілла 1991 року видав Spiderland, тиху й моторошну платівку, де пісні розгортаються як оповідання і вибухають без попередження. Того ж року в Піттсбурзі, місті, що пережило крах сталеливарних заводів, барабанщик Деймон Че заснував інструментальний гурт Don Caballero. Видавав їх чиказький незалежний лейбл Touch and Go, який уже стояв за нойз-роком Big Black і The Jesus Lizard.

Big Black очолював Стів Альбіні, звукорежисер, що записав Surfer Rosa гурту Pixies та In Utero гурту Nirvana. 1992 року він зібрав тріо Shellac: сухі, гострі рифи і паузи, в які можна провалитися. Сама назва стилю з'явилася як глузування. Гітарист нью-йоркського гурту Chavez Метт Свіні розповідав, що приятель дивився виступ його раннього гурту з кам'яним обличчям, а потім діставав калькулятор, щоб «обчислити», чи добра пісня. Музиканти цей ярлик ненавиділи, але він прижився.

Проти пісні за формулою

Від хардкор-панку й нойз-року мат-рок узяв недовіру до індустрії, принцип «зроби сам» і концерти в підвалах. Проте три акорди вже здавалися такою ж формулою, як стадіонний рок. Шлях проклали King Crimson: на їхньому альбомі Discipline 1981 року гітари Роберта Фріппа та Едріана Белью зчіплюються, як шестерні. Black Flag на альбомі My War 1984 року сповільнили панк до важких, ламаних маршів. Вашингтонські Fugazi довели, що хардкор може бути складним і лишатися чесним. У маткору був свій супротивник: 1999 року чарти належали ню-металу Korn і Limp Bizkit. The Dillinger Escape Plan з Нью-Джерсі відповіли на це шаленою швидкістю грайндкору та джазовою гармонією. Складність тут була не позою віртуоза, а способом не продатися.

Барабани за кермом

У звичайному гурті барабанщик тримає ритм, щоб співак міг співати. У мат-року навпаки: барабани ведуть, а гітари наздоганяють. Гітаристи Don Caballero будували партії навколо вибухів і раптових зупинок Че. Попри джазовий вигляд, усе було розписано до ноти, а не зімпровізовано. Гітари звучать чисто або колюче, без густого перевантаження: дрібні арпеджіо, тепінг обома руками, короткі петлі, що повторюються, доки не зсунуться відносно бочки. Розміри 7/8 чи 5/4 міняються посеред фрази, гучність падає до шепоту і знову злітає. Маткор робить те саме на межі гучності: дисонансні рифи Converge із Салема і Botch із Такоми, крик замість співу, перехід від шквалу до тиші за один удар.

Від Піттсбурга до Токіо

Гітарист Don Caballero Ієн Вільямс згодом зібрав у Нью-Йорку гурт Battles з колишнім барабанщиком Helmet Джоном Стеньєром. Їхня пісня Atlas з альбому Mirrored (2007) довела, що під ламаний ритм можна танцювати. Дует Hella із Сакраменто, барабанщик Зак Гілл і гітарист Спенсер Сайм, звучав на двох як цілий гурт. В Оксфорді Янніс Філіппакіс грав у мат-рок-гурті The Edmund Fitzgerald, а потім заснував Foals і переніс переплетені гітари в інді-клуби. Мідвест-емо позичило в стилю чисті арпеджіо, у Японії виросла ціла хвиля з toe і tricot. Маткор пішов у метал: ранні Architects з Брайтона відверто вчилися в Dillinger. Альбіні помер у травні 2024 року, за кілька днів до виходу останнього альбому Shellac To All Trains.

З чого почати слухати

Почніть з Don Caballero 2 (1995). Тут Деймон Че та Ієн Вільямс фактично створили шаблон жанру, і перша ж Stupid Puma пояснить його краще за будь-яке визначення. Далі At Action Park від Shellac (1994): мало нот, багато повітря, і кожен удар звучить так, ніби барабани стоять у вас у кімнаті.

Для м'якшого входу підійде Mirrored від Battles, найбільш грайливий запис стилю. Коли захочеться темряви, поставте Calculating Infinity від The Dillinger Escape Plan (1999). Це контрольована катастрофа, після якої рівний біт уже ніколи не звучатиме для вас так само.