No Wave ²

Навесні 1978 року в нью-йоркській галереї Artists Space кілька вечорів поспіль грали гурти, які ледве вміли грати. Принаймні так здавалося з першого погляду. Гітари дзижчали без жодного акорду, саксофон верещав, наче його душать, а вокалістка зі злим дитячим обличчям виплювала пісню за пів хвилини й ішла зі сцени. У залі стояв Brian Eno — колишній учасник Roxy Music і продюсер, який приїхав до міста працювати з Talking Heads. Він почув у цьому шумі новий рок і за кілька місяців записав компіляцію No New York. Так у No Wave з’явився документ, і цей рух, якому судилося прожити лише кілька років, досі звучить як ляпас.

No Wave важко назвати жанром. Це радше спалах: кількадесят людей у кількох кварталах Мангеттена вирішили, що рок треба розібрати до кісток і подивитися, що лишиться.

Музика для тих, кому не обіцяють хепі-енду

No Wave розповідає про місто, яке тебе не любить, і про людину, яка у відповідь не вдає, що любить себе. Тут немає ні утіхи, ні катарсису, ні приспіву, який можна підспівати. Є нерви, відраза, сексуальна напруга, нудьга, що переходить у лють, і холодна чесність людей, яким нема чого втрачати. Лідія Ланч, головний голос сцени, співала про сирітство, страх і жорстокість так, наче читала протокол.

Цю музику не ставлять, щоб розслабитися. Її ставлять, коли все навколо здається фальшивим, а від чужого оптимізму нудить. Вона не втішає. Вона каже: тобі не здалося, усе справді криве, і про це можна кричати. У цьому й полягає її дивна щедрість. Почути, що твоє роздратування має форму і звук, — це теж полегшення. І хто хоч раз жив у місті, яке розвалюється, впізнає в цьому скреготі власний пульс.

Нью-Йорк, який кинули напризволяще

Середина сімдесятих стала для Нью-Йорка дном. У 1975 році місто стояло на межі банкрутства, а коли президент Форд відмовив йому в допомозі, газета Daily News вийшла із заголовком «Ford to City: Drop Dead». Далі прийшли блекаут 1977 року з погромами, порожні будинки Lower East Side, героїн і злочинність. Але та сама розруха давала свободу: оренда в даунтауні коштувала копійки, тож у лофти й сквоти з’їжджалися художники, кінематографісти, поети й утікачі з провінції.

Багато хто з них не був музикантом. Лідія Ланч утекла до міста підліткою з Рочестера. Джеймс Ченс, саксофоніст із Мілуокі, вчився джазу й захоплювався фрі-джазовим Albert Ayler. Арто Ліндсей, лідер DNA, виріс у Бразилії й грав на гітарі, не знаючи жодного акорду. Японка Ікуе Морі сіла за барабани DNA без жодного досвіду. Гурт Mars виріс із кола художників. Для них звук був матеріалом, як фарба чи плівка. Поруч постало no wave-кіно, а межа між концертом, перформансом і бійкою була дуже тонкою.

Ні — всьому, навіть панку

Назва з’явилася як злий каламбур на new wave. До 1978 року панк із CBGB уже знайшов свою формулу. Ramones грали триакордні гімни, Blondie йшли в чарти, а нова хвиля ставала дедалі веселішою й зручнішою для радіо. Новачкам це здавалося зрадою: бунт перетворився на стиль. Попередники в них, звісно, були — The Velvet Underground з їхнім гулом, The Stooges з тваринною енергією, Suicide з мінімалістичним жахом. Але No Wave відкидав навіть рок-н-рольну традицію, якою тримався панк. Слава й кар’єра цих людей не цікавили. Ченс бився з публікою просто під час концертів. Учасники сцени лаяли власну платівку No New York і саму назву руху. Більшість гуртів розпалися раніше, ніж встигли бодай комусь сподобатися.

Як звучить заперечення

Звук No Wave випливає з цього «ні». Гітара тут не веде мелодію: Ланч водить слайдом по розстроєних струнах, Ліндсей шкрябає дванадцятиструнку, як пилкою, і вона тріщить, наче коротке замикання. Ритм часто йде окремо від усього іншого. У DNA це рвані удари без жодного свінгу, у Contortions — фанк у дусі James Brown, у який врізаються вереск саксофона і крик. Пісні Teenage Jesus and the Jerks бувають коротші за хвилину, бо в них немає куплетів, бриджів і соло, лише удар. Продакшн мінімальний. Ченс згадував, що Contortions записали свої треки для No New York наживо, без накладень, як документ. Голоси не співають, а гавкають, бурмочуть і стогнуть. Атональність тут не поза. Це спосіб сказати, що гармонія брехлива.

Коротке життя, довга тінь

До 1982 року сцена розсипалася, але її шум осів у наступному поколінні. Композитор Glenn Branca, який починав у no wave-гурті Theoretical Girls, писав симфонії для десятків гітар. У його ансамблі грали Thurston Moore і Lee Ranaldo, що згодом заснували Sonic Youth. У 1982-му Michael Gira зібрав Swans, і їхній повільний, важкий, наче падіння бетонних плит, гул став прямим продовженням No Wave. Так народився noise rock. Steve Albini, засновник Big Black, а згодом продюсер Nirvana, називав «Flip Your Face» Contortions своєю улюбленою піснею. Лідія Ланч записувалася з The Birthday Party — гуртом Ніка Кейва, з якого виросли Nick Cave & The Bad Seeds. А гурт Blonde Redhead узяв собі назву з пісні DNA.

З чого почати слухати

Почніть із No New York (1978). На ній чотири гурти, по чотири пісні кожен, тож маєте цілу сцену на одній платівці. Перша сторона відкривається «Dish It Out» Contortions, і за ці три хвилини стає зрозуміло, як фанк може звучати ворожо. Потім візьміть Buy (1979) Contortions, де Джеймс Ченс перетворює танцювальний ритм на нервовий зрив. Компіляція DNA on DNA збирає майже все, що записав гурт Арто Ліндсея, — це найдивніша й найгеометричніша грань стилю.

Щоб почути, куди все це пішло, поставте Filth (1983) Swans. Там уже немає хаосу, натомість є маса й тиск, але злість та сама. Після такого маршруту навіть найгучніший сучасний рок здаватиметься трохи ввічливим.