Indietronica & Chillwave ²⁸

Наприкінці 2000-х у тисячах спалень по всьому світу сталося те саме. Хтось вмикав ноутбук, діставав старий синтезатор із шафи батьків, топив голос у ревербі й записував пісню про літо, якого, може, й не було. Ці пісні розходилися блогами швидше, ніж їхні автори встигали придумати назву гурту. Так індітроніка і чилвейв стали першою музикою, яку створила домашня студія разом з інтернетом, без звукозаписної компанії посередині.

Тут гітарне інді вперше по-справжньому подружилося з електронікою. Ніхто не намагався зробити з них рок-оркестр чи клубну машину. Вийшло щось тихе, особисте й трохи розмите, ніби спогад, що вигорів на сонці.

Ностальгія за літом, якого ще не було

Головне почуття цієї музики — світла туга. Вона рідко буває гнівною чи піднесеною. Вона про стан, коли ти лежиш на підлозі в кімнаті, де виріс, дивишся на стелю і не зовсім розумієш, що буде далі. Голос звучить здалеку, слова розмиті, і зрозуміти їх не так уже й важливо. Важливо, що хтось поруч відчуває те саме: тепло і самотність одночасно.

У цієї музики немає героїв зі стадіонів. Вона говорить пошепки і зізнається в тому, що соромно сказати вголос: я сумую за дитинством, мені затишно у власній меланхолії, я не впевнений, що дорослий світ мені потрібен. Її ставлять уночі в машині, рано вранці в навушниках, у довгій дорозі. Люди впізнають у ній себе, бо вона не вдає, що знає відповіді, і звучить так, як звучить пам’ять.

Від ноутбука до блогу: як усе почалося

Індітроніка виросла на початку 2000-х, коли комп’ютер став доступним музичним інструментом. 2000 року Radiohead випустили Kid A, і їхній фронтмен Thom Yorke сховав гітари за драм-машинами та синтезаторами. Мільйони інді-слухачів раптом дізналися, що електроніка може бути такою ж болючою, як балада під акустику. У Німеччині The Notwist на Neon Golden так само м’яко вплітали клацання й шуми в пісні. 2003 року з’явилися The Postal Service — Ben Gibbard, вокаліст сієтлського гурту Death Cab for Cutie, і лос-анджелеський електронщик Jimmy Tamborello. Вони записували платівку, пересилаючи один одному записи звичайною поштою. Їхній альбом Give Up вийшов на Sub Pop, тому самому сієтлському лейблі, що колись відкрив Nirvana, і став найуспішнішим релізом лейбла після Bleach.

Тим часом у норвезькому Тромсе, місті за полярним колом, двоє друзів, Svein Berge і Torbjørn Brundtland, заснували Röyksopp. Їхня електроніка була холодною, як північне сонце опівночі, і водночас дуже людяною. Чилвейв з’явився трохи пізніше, у 2009 році, і в нього була зовсім інша причина. Після фінансової кризи 2008-го молоді американці закінчували університети, не знаходили роботи й поверталися жити до батьків. Ernest Greene, що записувався як Washed Out, складав пісні вдома в Джорджії. Chaz Bundick (Toro y Moi) робив те саме в Південній Кароліні, а Alan Palomo (Neon Indian) — у Техасі. Саму назву «чилвейв» напівжартома вигадав анонімний автор блогу Hipster Runoff, і вона прижилася.

Втеча від гучного світу в теплий туман

Ця музика виникла як тихий протест проти двох речей. Перша — пафосний рок середини 2000-х з його стадіонним драйвом і обов’язковою гітарною мужністю. Друга — сама індустрія: студії, продюсери, контракти, які раптом стали непотрібні. Пісню можна було записати на ноутбук і того ж вечора викласти на MySpace чи в блог. Ніхто з цих людей не будував кар’єру рок-зірки, і багато хто ховав обличчя за псевдонімом. Для слухачів це була музика своїх: її робив такий самий розгублений хлопець з передмістя, а не глянцева зірка з телевізора.

Реверб, синти і зношена касета

Звучить ця туга дуже впізнавано. Беруться дешеві синтезатори й драм-машини, схожі на ті, що грали у вісімдесятих, і все занурюється в густий реверб. Голос стоїть десь позаду, як у шугейзі, який теж ховав вокал у стіні звуку. Звук спеціально роблять трохи «зношеним»: плаваючі частоти, приглушені верхи, ніби пісню переписали з касети, що пролежала літо в бардачку. У індітроніці частіше чути живі гітари й чіткі пісенні форми, у чилвейві все розмитіше й повільніше, наче через запітніле скло. Ця недосконалість зовсім не означає, що їм бракувало вміння. Так звучать спогади: неточні, теплі, трохи вигорілі.

Від спальні до нічного шосе

Хвиля чилвейву вщухла вже за кілька років, але залишила по собі цілу естетику. 2011 року трек Chromatics, портлендського гурту продюсера Johnny Jewel, прозвучав у фільмі Drive, і нічна ретроелектроніка вийшла на великий екран. Звідси пішов сінтвейв — музика неонових міст і вісімдесятих, яких ніхто з авторів не застав. Поруч виріс вейпорвейв: він довів ностальгію до абсурду й склеював уповільнені шматки старої реклами та попу. Сам підхід індітроніки став звичним. Без нього складно уявити мінімалізм лондонських The xx, берлінський союз Apparat і Modeselektor під назвою Moderat, сонячні пейзажі Tycho чи київський гурт LATEXFAUNA, що співає мрійливий поп українською.

З чого почати слухати

Почніть із Give Up від The Postal Service. Це платівка про любов і відстань, де під клацання драм-машини звучить зовсім людський голос. Далі увімкніть The Understanding від Röyksopp заради What Else Is There?: у цій пісні співає Karin Dreijer зі шведського дуету The Knife, і північний холод там перетворюється на справжню драму.

Щоб відчути саме чилвейв, поставте Within and Without від Washed Out. Це повільний, теплий і чуттєвий альбом, який вийшов на тому ж Sub Pop. А завершіть дебютним xx від The xx. Там майже нічого немає: дві тихі вокальні партії, гітара й порожнеча. Саме ця порожнеча показує, як далеко домашня меланхолія дійшла за одне десятиліття.