Synthwave & Vaporwave ⁷

Уяви касету, знайдену в бардачку чужої машини: нічна траса, неон у мокрому асфальті, синтезатор тягне ноту, ніби це остання пісня перед світанком. Synthwave і vaporwave — дві течії, що народилися в інтернеті на початку 2010-х, і обидві про вісімдесяті. Тільки не про справжні, а про ті, що лишилися в пам’яті з відеокасет, ігрових автоматів і рекламних заставок. Перша будує з цих спогадів кінофільм. Друга розбирає їх на уламки й дивиться, що всередині.

Туга за майбутнім, яке так і не настало

Серце обох стилів — ностальгія, причому дивна: часто за часом, якого слухач сам не застав. Synthwave дарує героїчну самотність. Ти за кермом, місто спить, попереду порожня дорога, і світ простий, як сюжет бойовика. Під нього їздять уночі й бігають під ліхтарями, його ставлять, коли хочеться відчути себе героєм власного фільму. Kavinsky, француз Вінсент Бельоржі, склав із цього цілу міфологію: за його легендою, він розбився 1986 року на Ferrari Testarossa і повернувся зомбі, щоб грати музику живим.

Vaporwave відчуває ту саму тугу, тільки з іронією і смутком. Він бере музику торговельних центрів, мелодії з ліфтів і корпоративних заставок і сповільнює їх, доки обіцянка щасливого майбутнього не почне звучати як сон. Героя тут немає, зате є порожній мол о третій ночі. Люди впізнають у цьому себе, бо в кожного були свої вісімдесяті чи дев’яності: дитяча кімната, перший комп’ютер, світ, схожий на обіцянку. Обидва стилі чесно визнають, що те майбутнє не прийшло, а відчуття від нього досі живе.

Від паризьких клубів до Bandcamp

Synthwave виріс із французької електроніки 2000-х. Kavinsky почав на паризькому лейблі Record Makers з EP Teddy Boy, а 2007 року розігрівав Daft Punk і гастролював із Justice — дуетом, що зробив французьку танцювальну музику грубішою і ближчою до року. У Нанті тим часом колектив Valerie з проєктом College Давіда Грельє розвивав мрійливішу, кінематографічну версію того самого звуку. 2010 року вийшов Nightcall: продюсував його Гі-Мануель де Омем-Крісто з Daft Punk, а співала Lovefoxxx з бразильського гурту CSS. Режисер Ніколас Віндінг Рефн поставив цю пісню на початкові титри фільму Drive (2011), і світ почув, як звучить нічна туга.

Vaporwave з’явився в інших закутках мережі. 2010 року Деніел Лопатін, відомий як Oneohtrix Point Never, під псевдонімом Chuck Person випустив Eccojams Vol. 1 — зациклені й сповільнені шматки поп-хітів. Наступного року Джеймс Ферраро видав Far Side Virtual, а Рамона Ксав’єр (Vektroid) під іменем Macintosh Plus — Floral Shoppe на лейблі Beer on the Rug. Слухачі збиралися на Last.fm і 4chan, а нові анонімні проєкти викладали музику на Bandcamp, де музикант продає записи без посередників.

Втеча з глянцю у власну мрію

Обидві течії виросли після кризи 2008 року, коли покоління, якому обіцяли стабільність, отримало хиткі роботи й нескінченну стрічку соцмереж. Synthwave відповів втечею у вигаданий світ, де все чітко: швидкість, ніч, кохання, помста. Звук виник поза індустрією: треки записували вдома, а замість облич на обкладинках ставили вигаданих персонажів. Vaporwave пішов ще далі — анонімність, японські ієрогліфи в назвах, позичені семпли, жодного бажання стати зірками. Його часто сприймають як пародію на споживацтво: рекламна утопія, сповільнена так, що крізь неї видно порожнечу. Дорогу проклали Boards of Canada, шотландський дует, чиї розмиті, ніби пошкоджені плівкою мелодії ще наприкінці 90-х звучали як спогад про старі навчальні фільми, а також сонний chillwave кінця 2000-х.

Неон, драм-машина і плівка, що тягнеться

Synthwave звучить як саундтрек до фільму, якого ніхто не знімав. Його хрещені батьки — Джон Карпентер, режисер, який сам писав мінімалістичні синтезаторні теми до своїх фільмів, Vangelis із музикою до Blade Runner, Tangerine Dream і Джорджо Мородер. Звідси пульсуючий бас, широкі синтезаторні пади, гучні барабани з обрізаною луною і гітарне соло, ніби на дворі 1986-й. Kavinsky розповідав, що весь Teddy Boy записав на Yamaha DX7, синтезаторі, з якого звучала половина попу вісімдесятих. Vaporwave нових мелодій не пише: він сповільнює й зациклює чужі записи прийомом chopped and screwed, який вигадав для хіп-хопу хьюстонський діджей DJ Screw. У головному треку Floral Shoppe пісня Даяни Росс It’s Your Move розтягнута так, що голос долинає ніби з далекого коридору.

Від нічної траси до стадіонних хітів

Perturbator (француз Джеймс Кент) і Carpenter Brut зробили synthwave темним і важким. Так з’явився darksynth, ближчий до індастріалу в дусі Nine Inch Nails, ніж до пляжного заходу сонця, а гра Hotline Miami зробила неонову жорстокість рідною для геймерів. Далі звук вийшов у мейнстрим: тему Stranger Things написали Кайл Діксон і Майкл Стайн з гурту S U R V I V E, Лео Біренберг разом із Заком Робінсоном наповнили синтезаторами музику до Cobra Kai, а The Weeknd з Blinding Lights перетворив цю естетику на один із найбільших поп-хітів свого часу. Vaporwave розсипався на мікрожанри на кшталт future funk і mallsoft і став мовою мемів. Kavinsky заграв Nightcall на закритті Олімпіади в Парижі 2024 року, а в липні 2026-го його не стало, тож ця пісня тепер звучить і як прощання.

З чого почати слухати

Почни з OutRun Kavinsky (2013), названого на честь аркадних перегонів Sega: там Nightcall стоїть серед треків, що разом складаються в історію нічного гонщика. Далі вмикай саундтрек до Drive, де пісні Kavinsky, College і Desire переплітаються з холодною музикою композитора Кліффа Мартінеса. Захочеш темнішого — став Dangerous Days від Perturbator (2014): тут уже не прогулянка, а погоня. А на завершення послухай Floral Shoppe від Macintosh Plus. Вночі, цілком і без перемикань — і знайомий поп перетвориться на сон про торговельний центр, якого вже немає.