Horror Punk & Psychobilly ⁰

Уявіть нічний сеанс у драйв-ін кінотеатрі кінця п’ятдесятих. На екрані гумовий монстр, у машині радіо грає рокабілі, а на задньому сидінні хтось уже сміється з власного страху. Тепер проженіть цю сцену крізь панк 1977-го, щоб вона стала гучнішою, бруднішою і швидшою. Так звучать хорор-панк і сайкобілі: дві гілки одного дерева, що виросли з любові до забороненого рок-н-ролу й дешевих фільмів жахів.

Ця музика взяла найпідозрілішу частину американської поп-культури, тобто вампірів, перевертнів і божевільних учених, і зробила з неї гімни для всіх, кого вважали дивними. Страшно тут рівно настільки, щоб хотілося танцювати.

Монстр — це ти, і це нормально

Серце стилю не в страху, а в солідарності з чудовиськом. Lux Interior, співак The Cramps, у пісні «Human Fly» співає від імені людини-мухи з фільму жахів 1958 року з Vincent Price. Він нікого не лякає, а радіє власній інакшості: дзижчить у мікрофон і хизується тим, що він мутант. Монстр у цих піснях — це підліток, якого не беруть у компанію, хлопець із дивною зачіскою, дівчина в чорному, яку обходять на вулиці. Хорор тут стає мовою, якою зручно говорити про відчуження, бажання і смерть і при цьому не скочуватися в жалість до себе.

Тому цей стиль ставлять не для того, щоб посумувати, а щоб відчути себе в клубі диваків, де всі свої. Misfits, чия назва означає «ті, хто не вписується», зробили це ідентичністю: грим-череп, чубчик-«девілок», логотип-привид із кіносеріалу сорокових. У цій музиці є гумор, але немає цинізму. Вона щиро любить своїх зомбі, як дитина любить нічні телепередачі, на які її не пускали. Це саундтрек до Гелловіну, який ніколи не закінчується, і водночас тиха обіцянка, що те, за що тебе цькують, може стати твоєю силою.

Від підвалів Нью-Йорка до пабів Південного Лондона

Історія починається в середині сімдесятих із пари з Огайо: Ерік Пуркхайзер, який став Lux Interior, і гітаристка Poison Ivy. Вони перебралися до Нью-Йорка й прибилися до сцени клубу CBGB, де тоді грали Ramones і Television. Тільки грали вони не міський панк, а перекручену, моторошну версію рокабілі п’ятдесятих. Їхню першу власну пісню «Human Fly» записав у Мемфісі Alex Chilton, колишній лідер культового гурту Big Star. У листопаді 1978-го вона вийшла на власному лейблі гурту Vengeance. Того ж року The Cramps зіграли для пацієнтів психіатричної лікарні в каліфорнійській Напі, і запис цього концерту досі звучить як маніфест.

У 1977-му в містечку Лоді, Нью-Джерсі, Glenn Danzig зібрав Misfits і назвав їх на честь останнього фільму Мерилін Монро. А от слово «сайкобілі» як назву жанру присвоїли собі британці. У Лондоні кінця сімдесятих тедді-бої та панки билися на вулицях, рокабілі-ривайвл був на піку, а країна сповзала в похмуру рецесію. 1980-го в Південному Лондоні P. Paul Fenech і Nigel Lewis, які до того грали класичний рокабілі в гурті Raw Deal, заснували The Meteors. Пуристи рокабілі-сцени швидко від них відвернулися, бо це було для них надто різко й надто дивно. Їхній альбом «In Heaven» 1981 року вважають першим повноформатним сайкобілі-альбомом.

Проти вилизаних п’ятдесятих

Америка сімдесятих ностальгувала за п’ятдесятими в причесаній версії, з молочними коктейлями й серіалом «Happy Days». The Cramps нагадували, якими ті роки були насправді: брудними, сексуальними, небезпечними. Їхніми богами були не зірки чартів, а дикуни. Screamin' Jay Hawkins вилазив на сцену з труни, щоб заспівати «I Put a Spell on You». Інструментал Link Wray «Rumble» деякі радіостанції забороняли, хоча в ньому немає жодного слова. А ще гаражні гурти на кшталт The Trashmen із їхньою «Surfin' Bird». Додайте до цього нічних телеведучих фільмів жахів і B-movie з драйв-інів, і вийде весь всесвіт стилю. Панк дав сміливість, рокабілі дав ритм, а готик-рок і детрок дали темряву. Слава й гроші тут важили мало. Misfits видавали платівки на власному лейблі Plan 9, названому на честь фільму Ed Wood, який часто називають найгіршим в історії кіно. Фанати The Meteors, які звали себе Crazies, вигадали власний танець «going mental», згодом «wrecking». Це щось середнє між бійкою і слемом.

Контрабас, відлуння і рев бензопили

Сайкобілі тримається на контрабасі, на якому грають слепом: струни клацають об гриф, ніби хтось стукає кістками. Над ним звучить гітара з густим ревербом і тремоло, як у сьорф-року, тільки з панківським перевантаженням. Барабани прості й швидкі, а голос коливається від елвісівської гикавки до виття перевертня. У The Cramps роками взагалі не було бас-гітариста: дві гітари і «джунглеві» барабани давали відчуття, ніби рок-н-рол записали в покинутому склепі. Хорор-панк Misfits ближчий до класичного панку й хардкору. Там щільні акорди, хорові «вау-оу», які хочеться кричати всім залом, і баритон Danzig, у якому більше від Елвіса чи Roy Orbison, ніж від вуличного крику. Крики й завивання — частина театру, але театру саморобного: Fenech, наприклад, плювався на сцені курячою кров’ю.

Від трун на сцені до стадіонного металу

Стиль виявився живучим. Сайкобілі виросло в міжнародну субкультуру з власними фестивалями. Данці Nekromantix грали на контрабасі у формі труни, а лос-анджелеські Tiger Army додали в цей звук меланхолії. У Далласі Jim Heath під ім’ям Reverend Horton Heat підписав контракт із Sub Pop, сієтлським лейблом, який тоді знали передусім завдяки гранжу. На його дебютному альбомі вийшла пісня з промовистою назвою «Psychobilly Freakout». Хорор-панк пустив коріння ще глибше. Metallica записувала кавери на Misfits, Danzig після розпаду гурту створив Samhain, а згодом гурт під власним ім’ям. AFI та ціле покоління молодих панк-гуртів запозичили в Misfits грим, черепи й мелодійність. Головний спадок стилю — сама думка, що рок може бути смішним і страшним водночас.

З чого почати слухати

Почніть із «Songs the Lord Taught Us» The Cramps (1980). Альбом записали в Мемфісі з Alex Chilton, і «I Was a Teenage Werewolf» та «The Mad Daddy» там звучать як радіо, що ловить хвилю просто з лігва Дракули. Далі — «Walk Among Us» Misfits (1982): короткі гімни про марсіан, зомбі й черепи, які співаються легко, як поп-пісні.

Щоб почути народження саме сайкобілі, поставте «In Heaven» The Meteors (1981). Він відкривається піснею з фільму David Lynch «Eraserhead», яку горлають фанати, а далі контрабас жене на межі зриву. Завершіть подорож у Техасі альбомом «Smoke 'Em If You Got 'Em» Reverend Horton Heat (1990). На ньому чути, як цей звук став гарячим, віртуозним і майже веселим, але божевілля не втратив.