Doom Metal ⁸

Середина вісімдесятих. Метал змагається сам із собою у швидкості: thrash-гурти з Сан-Франциско розганяють барабани до кулеметної черги, а на бульварі Sunset Strip у Лос-Анджелесі glam-гурти змагаються, у кого вища зачіска і глянцевіший приспів. Саме тоді кілька гуртів по обидва боки Атлантики роблять найзухваліше, що можна було зробити: пригальмовують. Не трохи, а до кроку похоронної процесії.

Doom metal — це метал, який перестав тікати. Він не обіцяє, що все буде добре, і не вдає сили, якої немає. Він ставить один важкий риф посеред кімнати, як надгробний камінь, і дає вам час роздивитися його з усіх боків.

Музика для тих, хто не вдає, що все гаразд

Більшість рок-музики про рух: втекти, перемогти, вирватися. Дум про те, що лишається, коли бігти вже нікуди. Його теми — самотність, смерть, провина, залежність, відчуття, що ти народився не в той час. Пісня Saint Vitus «Born Too Late» якраз про це: про людину, з якої сміються за довге волосся і старомодні смаки, а вона однаково не збирається змінюватися. Це не жалість до себе, а впертість.

Тому дум так дивно втішає. Коли тобі погано, бадьора музика звучить як знущання, а повільний гнітючий риф — як хтось, хто мовчки сідає поруч. Цю музику ставлять пізно вночі, восени, після втрати або тоді, коли хочеться не розважитися, а відчути вагу власного життя. Головна правда думу проста: деякі речі не можна пережити швидко.

Від заводів Бірмінгема до передмість Стокгольма

Усе почалося з Black Sabbath — гурту з промислового Бірмінгема кінця шістдесятих. Їхній гітарист Tony Iommi ще підлітком на заводі втратив кінчики двох пальців правої руки, а саме нею він, шульга, затискає струни. Він зробив собі накладки, перейшов на тонші струни, а згодом почав знижувати стрій, щоб струни легше піддавалися. Звук став нижчим, темнішим і в’язкішим. Пісня «Black Sabbath» з дебютного альбому 1970 року з її дощем, дзвоном і повзучим тритоном стала каменем, на якому згодом збудують цілий жанр.

Але метал пішов до швидкості й віртуозності, і ту повільну темряву берегли одиниці. Pentagram із Вашингтона, гурт співака Bobby Liebling, грав важкий рок ще з початку сімдесятих, а перший альбом видав аж у 1985-му. Лос-анджелеський Tyrant перейменувався на Saint Vitus на честь пісні Black Sabbath «St. Vitus Dance». У Чикаго з’явився Trouble, а під Стокгольмом басист Leif Edling заснував Candlemass. Ці четверо і стали «великою четвіркою» думу.

Повільність як спосіб сказати «ні»

Дух думу найкраще пояснює історія Saint Vitus. У глянцевому Лос-Анджелесі вони не пасували нікуди: для металістів надто брудні, для панків надто довговолосі. Їх помітив Greg Ginn — гітарист Black Flag, головного гурту американського хардкор-панку, і засновник лейблу SST, що видавав музику, яка не цікавила великі компанії. Saint Vitus стали першим метал-гуртом на SST і роками грали на панк-концертах західного узбережжя. Вплив ішов в обидва боки: друга сторона альбому Black Flag «My War» звучить повільно й важко, наче панки самі почули дум. Тут і ключ до стилю: панкове ставлення в металевій оболонці. Бути повільним, коли всі швидкі, означає відмовити моді, радіо й індустрії.

Риф, що повзе, і голос, що лунає з собору

Звук думу — прямий наслідок цієї впертості. Гітари настроєні низько, підсилювачі перевантажені, риф повторюється, доки не почне тиснути на груди. Барабани не женуть, а відбивають крок, і між ударами чути, як гуде апаратура. Соло тут не про техніку, а про стогін, а в голосі луна, ніби співак стоїть у порожній церкві. Candlemass довели цю урочистість до краю: на «Epicus Doomicus Metallicus» оперний вокал Johan Längqvist лягає поверх повільних рифів, а сама назва, жартівлива псевдолатина, дала ім’я піднапряму epic doom. Trouble пішли іншим шляхом: їхній співак Eric Wagner брав рядки просто з Біблії і співав про пекло з погляду віруючого. Темрява в думі не костюм, а питання, яке ставлять усерйоз.

Діти повільного світу

Дум виявився плідним, бо дав дозвіл не поспішати. На північному заході США Melvins, гурт гітариста Buzz Osborne, сповільнили хардкор до тягучої маси. З цього виріс sludge, а згодом і частина гранжу: Alice In Chains із Сієтла несуть у рифах той самий сабатівський тягар. Інші взяли від думу психоделію і дим, і так постав stoner: англійці Electric Wizard перетворили повільний риф на гіпнотичний транс, італійці Ufomammut — на космічну стіну звуку. А в Англії початку дев’яностих Paradise Lost, My Dying Bride та Anathema схрестили дум із готичною меланхолією, і звідси пішов gothic metal. Його найтемніший голос — бруклінські Type O Negative басиста і співака Peter Steele, у яких важкість зустрілася з іронією і похоронною красою.

З чого почати слухати

Почніть із джерела, дебюту «Black Sabbath»: поставте першу сторону й дочекайтеся, коли після дощу вперше вдарить риф. Потім — «Saint Vitus» 1984 року: сирий, майже незграбний, він звучить як підвал, у якому народився жанр. Далі «Epicus Doomicus Metallicus» Candlemass: той самий біль, піднятий до склепінь собору. А щоб почути, куди дум дійшов за півтора десятиліття, візьміть «Dopethrone» Electric Wizard — альбом, густий, як смола, після якого тиша в кімнаті здається легшою.