Musique Concrète ⁰

Восени 1948 року французьке радіо пустило в ефір концерт, у якому не грав жоден музикант. У ньому звучали потяги: свисток паровоза, стукіт коліс на стиках і шипіння пари, нарізані на шматки й складені в ритм. Автор, радіоінженер Pierre Schaeffer, назвав це «конкретною музикою». Вона починалася не з нот на папері, а з реального звуку, який можна записати й тримати в руках. Від того вечора тягнеться нитка до всього, що ми сьогодні називаємо семплом, лупом і електронікою.

Слухати світ, а не шукати в ньому мелодію

Конкретна музика розповідає про увагу. Рипіння дверей, зітхання чи гул вокзалу мають форму, колір і характер не гірші за скрипку, просто ми звикли їх не помічати. Schaeffer придумав для цього слово «акусматичне» слухання. Коли не бачиш джерела, ти перестаєш думати «це потяг» і починаєш чути сам звук: як він вдаряє, як згасає, яка в нього фактура. Він називав це «звуковим об'єктом».

Тому ця музика дивно інтимна. Вона не розповідає сюжету і не просить співчувати героєві. Вона лишає тебе наодинці зі звуком, як у незнайомій кімнаті в темряві. Її ставлять пізно ввечері, в навушниках, коли хочеться, щоб голова звільнилася від слів. Люди впізнають у ній себе, бо наше життя звучить саме так: шум міста, уривки чужих розмов, повтори, що раптом стають ритмом. Конкретна музика каже: це теж музика, і ти її вже слухаєш.

Повоєнний Париж: радіостудія замість концертної зали

Усе почалося не в консерваторії, а на радіо. Ще під час окупації Schaeffer заснував при французькому державному радіо Studio d'Essai, експериментальну студію, де шукали, чим може стати радіо як мистецтво. Повоєнний Париж жив бідно, на картках. Але в студії було те, чого не мав жоден композитор: мікрофони, програвачі, архів записів і ефір. Перші етюди 1948 року робилися ще не на плівці, а на шелакових платівках. Schaeffer помітив, що голка в замкненій канавці повторює шматок звуку нескінченно. Так із подряпини народився луп.

У 1949-му до нього приєднався молодий композитор Pierre Henry, учень Олів'є Мессіана. Разом вони створили «Symphonie pour un homme seul», симфонію самотньої людини з кроків, дихання, свисту й голосу. На початку 50-х у студію прийшла магнітна плівка, а з нею ножиці, клей, зворотне програвання і зміна швидкості. Навколо студії сформувалася група GRMC, згодом GRM, і до Парижа потяглися Pierre Boulez, молодий Karlheinz Stockhausen та Edgard Varèse.

Спершу звук, потім форма

Ідея носилася в повітрі давно. У 1913 році італійський футурист Luigi Russolo видав маніфест «Мистецтво шумів» і збудував шумові машини, щоб музика звучала як завод. Varèse, француз, що осів у Нью-Йорку, десятиліттями мріяв про «організований звук» і чекав на техніку, яка звільнить його від оркестру. Тим часом академічна музика стояла на розвилці: старі гармонії здавалися вичерпаними, а нові суворі системи писали для ока, а не для вуха. Schaeffer пішов навпаки: спершу звук, потім форма. Слава і ринок тут нічого не важили. Це було дослідження на гроші радіо, і тому воно могло бути безстрашним. Навіть суперечка з Кельном, де Stockhausen і колеги робили «чисту» електроніку з генераторів, точилася про принцип: синтезувати звук чи знаходити його в житті.

Ножиці, клей і замкнена канавка

Звучання конкретної музики — прямий наслідок того, що її ліпили руками. Відріж у дзвона удар, і він перетвориться на дивне органне виття. Уповільни голос, і він стане гуркотом. Пусти запис задом наперед, і луна прийде раніше за звук. Шматки плівки склеювали в петлі, накладали шар на шар і розводили по різних динаміках, щоб звук рухався простором. У «Variations pour une porte et un soupir» Pierre Henry будує цілий твір лише з рипіння дверей і зітхань. Мелодії, яку можна наспівати, тут немає. Зате є фактура, яку майже відчуваєш шкірою: шорстка, металева, порожня.

Від паризької студії до семплера і глітчу

У «Gesang der Jünglinge» Stockhausen сплавив хлоп'ячий голос з електронними тонами й фактично помирив Париж із Кельном. У 1958-му Varèse створив «Poème électronique» для павільйону Philips на Всесвітній виставці в Брюсселі. Павільйон проєктували Le Corbusier та Iannis Xenakis, а звук мандрував сотнями гучномовців. У 60-х Steve Reich пустив дві однакові петлі з голосом вуличного проповідника з легким розходженням, так з'явився «It's Gonna Rain», а з ним і мінімалізм. Наприкінці 90-х німецький проєкт Oval і японець Ryoji Ikeda почали будувати музику з подряпаних компакт-дисків і цифрових збоїв. Так з'явився glitch: та сама замкнена канавка, тільки в цифрі. Кожен семпл у хіп-хопі й кожен луп у техно — онуки тієї подряпини на платівці.

З чого почати слухати

Почни з першоджерела, «Cinq études de bruits» Schaeffer, особливо з «Étude aux chemins de fer». Це коротко й наочно: чути, як із паровоза народжується ритм. Далі «Symphonie pour un homme seul» Schaeffer і Henry, портрет людини, складений зі звуків її власного тіла. Потім «Poème électronique» Varèse: вісім хвилин дзвонів, сирен, голосів і електронного гулу, які досі звучать як сигнал із майбутнього.

А коли захочеться, щоб це ще й качало, постав «Messe pour le temps présent». Pierre Henry записав її з композитором Michel Colombier для балету Моріса Бежара 1967 року. Звідти «Psyché Rock», плівкові шуми поверх гітарного грува, на основі якого згодом написали тему мультсеріалу Futurama. Послухаєш і зрозумієш, що від авангарду до танцмайданчика ближче, ніж здається.