Lowercase ⁰

Ви ставите платівку, робите гучніше, ще гучніше, і все одно здається, що голка не опустилася. 1993 року німецький композитор Bernhard Günter віддав на виробництво свій перший альбом. Невдовзі з лейблу і з заводу йому подзвонили й сказали, що майстер-стрічка зіпсована: на ній нічого немає, крім клацань і тріску. Стрічка була ціла. Це й була музика. Lowercase — стиль, у якому головний інструмент — тиша, а звук приходить до неї як гість, на якого чекаєш.

Десятиліття по тому ця дивна ідея мала вже ім'я, свою спільноту і власну етику. Це музика, яка нічого від вас не вимагає. Вона просить лише одного: щоб ви прислухалися.

Музика незначних речей

Steve Roden, художник і звуковий митець із Лос-Анджелеса, який і дав стилю назву, пояснював її через Рільке. Lowercase — це те, що поет називав «незначними речами»: деталі й дрібниці, на які зазвичай не звертаєш уваги. Ще Roden казав, що ця музика тиха й скромна. Вона не вимагає уваги, її треба відкрити самому. Вона протилежна великим літерам, тобто всьому гучному, що лізе в очі. Звідси й назва: «малі літери».

Йдеться тут про увагу. Довкола все кричить: реклама, новини, музика, зведена так, щоб пробити шум вагона метро. Lowercase робить навпаки і повертає вам власний слух. Хвилин за десять ви помічаєте, що гул холодильника, дихання і шурхіт за вікном теж стали частиною твору. Його ставлять уночі, коли місто стихає, у навушниках, після дня, з якого хочеться вимкнутися. У ньому впізнають себе тихі люди, ті, хто помічає, як падає світло на підлогу. Ця музика каже їм, що це помічати не дивно, а цінно.

Ноутбук, бібліотека і форум

Стиль виріс на зламі тисячоліть, коли звичайний ноутбук перетворився на студію. Тепер звук можна було підсилити, розтягнути й розкласти на мікроскопічні частинки без жодного залу і пульта. Roden у юності співав у панк-гурті, а слово «lowercase» вживав щодо свого мистецтва ще з середини 80-х. До 2001 року воно розійшлося серед невеликої, зате відданої міжнародної спільноти: на онлайн-форумі lowercase-sound музиканти і слухачі з різних країн разом з'ясовували, що це за мистецтво.

Ключовий запис з'явився завдяки бібліотеці. Публічна бібліотека Лос-Анджелеса замовила Roden'у інсталяцію для голлівудської філії. Він записав контактними мікрофонами, як терлися, шкрябали й перегорталися сторінки книжок, обробив ці звуки на комп'ютері, і цілий місяць вісім маленьких динаміків ледь чутно грали посеред читальні. У жовтні 2001-го запис вийшов альбомом Forms of Paper на LINE, лейблі американського саунд-артиста Richard Chartier, і став для багатьох зразковою платівкою стилю. Тим часом у Німеччині Günter видавав подібних митців на власному лейблі Trente Oiseaux.

Проти великих літер

Lowercase мав двох батьків. Перший — мінімалізм, і насамперед Morton Feldman, американський композитор дуже тихої і дуже повільної музики, якому Chartier, Günter і Roden 2002 року присвятили спільний альбом. Найрадикальніший жест тут, звісно, належить Джону Кейджу з його мовчазною п'єсою 4'33''. Другий батько — glitch. Kim Cascone колись був асистентом музичного редактора у Девіда Лінча на Twin Peaks, а потім заснував у Сан-Франциско лейбл Silent. 2000 року він написав есей «The Aesthetics of Failure» про те, що збій і цифрове сміття можуть бути матеріалом для музики. Lowercase узяв звідти мікроскопічний цифровий звук, а від мінімалізму — довгу тишу. Повстав він проти гучності, причому не тільки поп-музики: на початку 90-х і авангард був яким завгодно, тільки не тихим. До слави тут ставилися відповідно. Треки часто називали Untitled, тиражі були маленькі, лейбли більше скидалися на майстерні, а замість сцени був форум.

Шурхіт, що вистрибує з тиші

Звучить це просто. Беруть тихий звук і підсилюють до неймовірного масштабу: аркуш паперу, клацання, синусоїду, білий шум на межі чутності. Довкола залишають багато порожнечі. Тут нема ритму, мелодії чи голосу, є лише хвилини майже нічого, у яких вухо поволі налаштовується. Аж раптом звідти вистрибує шурхіт, такий близький, наче хтось перегорнув сторінку у вас біля скроні. Тиша в lowercase не фон. Вона як білий аркуш, на якому видно кожну тінь. Тому слухати цю музику треба уважно, бажано в навушниках, у тихій кімнаті: у галасливому місці вона просто розчиняється.

Тупик, який навчив слухати

Стилів-нащадків у lowercase немає, і це чесно: далі тиші піти важко. Але його слід помітний. Після нього багато ембієнт-музикантів і авторів польових записів почали ставитися до тихого звуку і паузи як до повноцінного матеріалу, а саунд-арт і інсталяції підхопили ідею музики, яка не вимагає уваги, а тихо живе в просторі. Сам Roden, який помер 2023 року, вважав, що слово стало ширшим за правила, які навколо нього вибудували. Насправді lowercase залишив по собі звичку слухати, а не жанр.

З чого почати слухати

Почніть із Forms of Paper Стіва Родена (2001). Звучить він так, наче склали аркуш білого паперу і розглядаєте на ньому всі відтінки сірого. Потім послухайте Un Peu de Neige Salie Бернгарда Ґюнтера (1993), той самий «зіпсований» майстер. Назву взято з хайку автора про трохи брудного снігу, що тане в долоні, і ця назва дуже точно описує саму музику.

Щоб почути, як до тиші дійшли через glitch, увімкніть cathodeFlower Кіма Касконе (1999). У треку Null Drift ніби повільно крутиш ручку радіоприймача між далекими зірками. А спільний альбом (For Morton Feldman) Chartier, Günter і Roden (2002) показує, як троє людей разом мовчать про одного композитора.