Glitch Hop & Wonky ⁶

Уяви біт, який спіткнувся й вирішив так і йти далі. Бочка запізнюється на частку секунди, хай-хет тріщить, як подряпаний компакт-диск, а синтезатор пливе, ніби платівку залишили на теплому підвіконні. В іншому жанрі таке назвали б браком. Тут саме в цьому вся суть.

Glitch hop і wonky — це хіп-хоп, який пройшов крізь ноутбук і вийшов звідти трохи іншим. Його робили продюсери, що виросли на брейкбітах, але бачили в комп'ютері не бездоганну машину, а живу істоту, яка може помилятися. У цих помилках вони й знайшли нову красу.

Красива поломка: музика для тих, хто не влазить у сітку

Найглибше цей стиль говорить про неідеальність. Сучасна студія може вирівняти кожен удар по сітці, прибрати кожну хибну ноту й зробити звук стерильним. Глітч-хоп робить навпаки: показує шви, тріщини й збої і нагадує, що людського в них більше, ніж у бездоганному глянці. Тому в ньому так часто впізнають себе люди, які й самі почуваються трохи не в такт зі світом: надто нічні, надто задумливі, надто дивні для рівного ритму.

Його вмикають пізно ввечері в навушниках або в міському транспорті, коли за вікном розмиваються ліхтарі. Він не кличе на барикади й не продає вечірку. Він дає стан легкого запаморочення, в якому думки течуть вільніше. Wonky (англійською «кривий», «хиткий») додає до цього тепла й гумору: розстроєні синти звучать як п'яний, але щасливий оркестр. Тут можна бути незграбним, і від цього стає легше.

Атланта, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Глазго: ноутбук замість сцени

На зламі 1990-х і 2000-х домашній комп'ютер уперше став повноцінною студією. Тоді ж в електроніці визрівав glitch: німецький проєкт Oval будував музику зі звуків компакт-дисків, що заїдають, а британський лейбл Warp із Шеффілда, дім Aphex Twin і Autechre, привчав слухачів любити зламаний ритм. Хіп-хоп у ці роки став мейнстримом із дорогими кліпами, і багатьом молодим продюсерам там стало тісно.

Скотт Геррен народився в Маямі, а виріс в Атланті. Він працював у студії, де записувалися місцеві репери, і власник у винагороду купив йому семплер MPC. Тексти клієнтів здавалися Геррену банальними, тож він почав різати голоси на склади й перетворювати їх на ритм. Так з'явився проєкт Prefuse 73 і альбом «Vocal Studies + Uprock Narratives» (Warp, 2001), у якому шматки Nas і Erykah Badu розсипаються на друзки. Майже тоді ж у Нью-Йорку на Warp підписалися Antipop Consortium: троє MC (Beans, High Priest, M. Sayyid) і продюсер Earl Blaize, які познайомилися на поетичному слемі. Замість класичних брейків вони взяли кутасті, тріскучі біти.

Проти глянцю і проти рівного ритму

Усе це рухала втома від передбачуваності: від хіп-хопу, де біт лише підкладка під хвастощі, і від електроніки, яка забула про грув. Ці музиканти не ганялися за радіоротацією. Їхньою сценою були маленькі лейбли, клуби й форуми. Важливим поштовхом став J Dilla, продюсер із Детройта, який вимикав автоматичне вирівнювання на семплері й залишав удари «п'яними». Його «Donuts» вийшов у лютому 2006 року, за три дні до смерті автора, і став біблією для покоління бітмейкерів. У Лос-Анджелесі навколо клубної ночі Low End Theory зібралася сцена, з якої вийшов Flying Lotus — Стівен Еллісон, внучатий небіж джазової арфістки Alice Coltrane. А навесні 2008 року британський журналіст Martin Clark у своїй колонці на Pitchfork дав усьому цьому розмаїттю ім'я: wonky.

Як звучить хиткість

В основі лежить важкий брейкбіт, але зсунутий: удари не вирівняні по сітці, тому ритм хитається, як людина після довгої ночі. Зверху — глітч: клацання, обрізані семпли, цифрові заїкання, голоси, порізані на склади. З дабстепу прийшов глибокий суббас, який відчуваєш тілом. З південного хіп-хопу й crunk — пишні синтезаторні фанфари й дрібні хай-хети драм-машини Roland TR-808. У wonky до цього додаються розстроєні, «пливучі» синти, схожі на музику з 8-бітних ігор, і джазові гармонії. Звук навмисно густий і трохи брудний: усе зроблене вдома, на ноутбуці, і це чути.

Від клубних підвалів до Kendrick Lamar

Глазго відповів по-своєму. Hudson Mohawke, один із засновників лейблу LuckyMe, видав на Warp дебютний «Butter» (2009) — барвистий, майже карнавальний. У 2012 році його дует TNGHT із канадцем Lunice показав, що ці крихкі біти можуть звучати й на великих сценах, а згодом Mohawke працював із Kanye West. Flying Lotus 2008 року заснував лейбл Brainfeeder, а потім став співпродюсером першого треку на «To Pimp a Butterfly» Kendrick Lamar. На його альбомі «Until the Quiet Comes» співала Erykah Badu. В Америці інша гілка — The Glitch Mob із Лос-Анджелеса і Pretty Lights із Колорадо — вивела глітч-хоп на фестивалі. Відлуння зламаних текстур чути й в агресивному нойз-репі Death Grips. Прямих нащадків стиль не залишив: він розчинився в хіп-хопі та електроніці, як барвник у воді.

З чого почати слухати

Почни з джерела — «Vocal Studies + Uprock Narratives» Prefuse 73. Послухай, як голоси розлітаються на склади й знову складаються в мелодію. Далі — «Arrhythmia» (2002) Antipop Consortium з «Ghostlawns»: нью-йоркська поезія поверх тріскучої електроніки. Потім «Cosmogramma» (2010) Flying Lotus. Він записував його у своїй квартирі після смерті матері, і крізь космічний вир синтів, арфи й джазу пробивається тиха особиста печаль.

Завершити варто «Butter» Hudson Mohawke — найп'янкішим і найсвітлішим зразком wonky. А для контексту варто послухати «Endtroducing.....» DJ Shadow (1996): цей альбом, складений повністю із семплів, показав, що біт може бути цілою історією. Після нього всі ці криві ритми звучать як логічне продовження.