Future Garage & Future Bass ¹¹

Уявіть нічний автобус Південним Лондоном. По склу стікає дощ, у навушниках десь дуже далеко хтось співає про кохання, а в грудях ще гупає бас клубу, з якого ви щойно вийшли. Так звучить future garage. Тепер уявіть світанок у Сіднеї: та сама туга раптом розквітає кольоровими акордами, і хочеться обійняти весь світ. Це future bass. Стилі різні, а історія спільна: наприкінці 2000-х електронна музика перестала кричати, навчилася говорити пошепки, а згодом і сміятися крізь сльози.

Цю музику робили не в дорогих студіях, а вночі в спальнях, на ноутбуках. Мабуть, тому вона така особиста. Позерства в ній майже нема, зате багато того, що зазвичай не кажуть уголос.

Самотність у натовпі й радість, якій дозволено бути ніжною

Future garage про стан «після». Після вечірки, після стосунків, після юності, яка минула непомітно. Уривки чужих голосів тут звучать як спогади, що спливають самі собою: слово, зітхання, кілька нот, і знову тиша міста. Ця музика не втішає й не повчає, вона просто сідає поруч. Її ставлять, коли не спиться, коли йдеш додому пішки, бо не хочеш, щоб ніч закінчувалася, або коли сумно, а цей сум чомусь хочеться розтягнути.

Future bass виріс із тієї ж чутливості, але розвернув її до світла. Його акорди розкриваються, як парасоля над головою. Вокал, часто жіночий і легкий, ніби лунає з-за стіни, і співає про бажання, тепло й близькість. Це ейфорія без агресії: під цю музику танцюють, і ніхто не вимагає бути крутим. Обидва стилі впізнають своїм покоління, що виросло з інтернетом у кишені й самотністю в кімнаті. Ці люди знають, як це: бути на зв'язку з усім світом і сумувати за кимось одним.

Від лондонських околиць до Глазго і Сіднея

Усе почалося з людини без обличчя. Лондонський продюсер Burial, чиє справжнє ім'я, Вільям Бівен, стало відоме лише 2008 року, випустив альбом Untrue (2007) на Hyperdub. Цей лейбл заснував музикант і теоретик звуку Kode9. Записував Burial не в професійній студійній програмі, а в простому аудіоредакторі Sound Forge. Саме через цю кустарність платівка звучить так шорстко й дощово: тріск вінілу, шум вулиці, голоси R&B-співачок, розтягнуті й переламані до невпізнанності. Burial сумував за рейвами й UK garage кінця 90-х, танцювальною музикою британських міст із розхитаним ритмом 2-step, і перетворив цю тугу на звук.

Навколо Untrue з'явилися послідовники. Назву «future garage» придумав продюсер Whistla, засновник лейбла L2S Recordings, а в листопаді 2009-го нова сцена знайшла дім на однойменному інтернет-форумі. Тим часом лондонський гурт The xx мінімалістичним дебютом показав, скільки може важити пауза, а його бітмейкер Jamie xx переніс цю тишу на танцпол. У Глазго двоє шотландців із лейблу Warp, Hudson Mohawke і Rustie, робили протилежне: яскраву, перенасичену музику, наче саундтрек до відеоігор на святі. Альбом Rustie Glass Swords (2011) зробив його одним із хрещених батьків future bass. Остаточно стиль склався в Австралії. Сіднейський хлопець Harley Streten, він же Flume, виграв конкурс місцевого лейблу Future Classic, і 2012 року його дебют очолив національний чарт.

Тиша як відповідь гучності

Дабстеп народився в Південному Лондоні як темна, медитативна музика, але наприкінці 2000-х ставав дедалі гучнішим і комерційнішим. Бас перетворився на ревіння, а дроп став самоціллю. Future garage виник як тихий бунт проти цього. З дабстепу продюсери взяли глибину й простір, із garage грув і людський голос, а скрегіт викинули. Важило й ставлення до слави. Burial роками не показував обличчя, і анонімність стала етикою сцени: музика важливіша за автора. Future bass, своєю чергою, відмовився від похмурості. Він виріс на SoundCloud, де підліток зі спальні міг за ніч зібрати величезну аудиторію, і світився оптимізмом покоління, якому індустрія вже не була потрібна як посередник.

Розбитий ритм, розрізаний голос, розстроєні акорди

У future garage ритм кульгає навмисно. Ударні 2-step зсунуті з сітки, хай-хети ковзають, ніби хтось іде мокрим тротуаром. Знизу теплий приглушений бас, згори схожі на туман пади й вокальні уривки, підняті чи опущені в тональності: голос звучить то по-дитячому, то примарно. Часто чути польові записи: дощ, кроки, гул метро. Future bass нарізає вокал так само, але грає яскравіше. Його акорди зібрані з кількох злегка розстроєних синтезаторних хвиль і пульсують, наче кімнатою прокочуються хвилі. До них додаються хрусткі хай-хети з трепу й мерехтливі арпеджіо. Найхарактерніша мить стилю — дроп, де замість удару басу на вас обрушується стіна мажорних акордів. Це звучить як конфеті в уповільненій зйомці.

Від нічного автобуса до головних сцен

У 2013 році ремікс Flume на пісню Disclosure «You & Me» вивів future bass у широкий ефір. Роком прориву стилю вважають 2016-й: його звук підхопили поп-музика й реклама, а також гіганти на кшталт The Chainsmokers. Альбом Flume Skin отримав «Греммі» як найкращий танцювально-електронний. Норвезький продюсер Cashmere Cat запросив The Weeknd заспівати у своїй «Wild Love», і R&B зрослося з новою електронікою. В Японії з'явився kawaii future bass із мультяшними мелодіями. Future garage тим часом розчинився в повітрі, як і годиться привиду. Його інтонації чути в нічному R&B The Weeknd і в м'яких ритмах Bonobo. А Fred again.. у серії Actual Life складає треки з голосів друзів і незнайомців, вихоплених із відео та соцмереж. По суті, це метод Burial, тільки про радість, а не про втрату.

З чого почати слухати

Почніть з Untrue Burial, найкраще вночі й без світла: після цього альбому місто за вікном звучить інакше. Далі In Colour Jamie xx (2015). Тут лондонська туга future garage стає теплою, а «Loud Places» звучить як спогад про найкращу вечірку в житті. Щоб перейти на світлий бік, візьміть In Return (2014) сіетлського дуету Odesza, тобто Гаррісона Міллса й Клейтона Найта. На ньому є «Say My Name» з голосом співачки Zyra, майже ідеальний future bass, сяйливий і ніжний. Завершіть альбомом Skin від Flume: там стиль у повній силі, але не втратив дивакуватості.