Post-Dubstep ³

2010 рік. Двадцятидворічний хлопець із Лос-Анджелеса записує у своїй квартирі на ноутбуці трек, який починався як перевірка нового софтового синтезатора. За кілька місяців ця річ уже гримить на фестивалях і в трейлерах ігор, а потім отримує Grammy. Так повільний і темний звук південнолондонських підвалів став головною музикою покоління, яке вперше саме вирішувало, що слухати, через YouTube, Beatport і фестивалі.

Пост-дабстеп показує, що стається з музикою, коли вона виходить із кімнати, де її розуміли двісті людей, і потрапляє туди, де на неї чекають двадцять тисяч. Вона змінює форму, голос і навіть сенс. А обидві сторони потім довго сперечаються, чи це досі та сама музика.

Кілька секунд порожнечі перед вибухом

Душа цього стилю в очікуванні. Довге наростання, барабани частішають, усе стискається, на мить настає тиша, і тоді падає дроп. Це музика про те, як скинути напругу, яку носиш у собі: від навчання, роботи, від міста, де нічого не дозволено робити голосно. Вона не втішає і нічого не пояснює. Вона дає кілька хвилин побути гучнішим за все, що на тебе тисне. Її вмикають перед тренуванням, у машині вночі, у навушниках дорогою на іспит, коли треба відчути себе сильнішим, ніж ти є насправді.

Тут багато від панку й метал-концертів: натовп стрибає разом, трясе головами й радіє звуку, який фізично б’є в груди. Не випадково Skrillex прийшов із пост-хардкору. Але в стилю є і друга душа, британська, якій ближчий нічний автобус, ніж стадіон. У британській пресі пост-дабстепом називали музику James Blake і Moderat: та сама спадщина низьких частот, тільки звернена всередину, до смутку й ніжності. Обидві гілки кажуть одне: тіло й почуття сильніші за слова, і бас може сказати те, для чого тобі слів бракує.

З кройдонських підвалів до Каліфорнії та Британської Колумбії

Дабстеп народився на початку 2000-х на півдні Лондона, довкола Кройдона: у крамниці платівок Big Apple, на вечірках FWD>>, у колективі Digital Mystikz. Це була повільна темна музика на 140 ударів за хвилину з половинним ритмом. Головним у ній був суббас, який не так чуєш, як відчуваєш шкірою. Але вже до 2007 року частина діджеїв почала грати жорсткіше й веселіше. Лондонці Caspa і Rusko того року записали мікс для серії FabricLive клубу Fabric, і там на передній план вийшов вобл: хиткий бас, який квакає й гарчить.

Потім цей звук перетнув океан. У канадській провінції Британська Колумбія Excision і Datsik будували бас, наче інженерну споруду: важкий, металевий, розрахований на величезні колонки лісових фестивалів на кшталт Shambhala. Rusko переїхав до Лос-Анджелеса. А там Sonny Moore, колишній вокаліст пост-хардкор-гурту From First to Last, узяв собі псевдонім Skrillex. Американські підлітки кінця 2000-х виросли на емо, металкорі й MySpace, і рейв для них був чимось новим. Стиль міг стати для них чим завгодно.

Енергія замість атмосфери

Рухала цим стилем не ідея підпілля, а жага інтенсивності. Ранній дабстеп чекав, поки ти до нього доростеш, а нова хвиля хотіла влучити одразу. У джамп-апу, найзухвалішої гілки драм-н-бейсу кінця 90-х, вона взяла любов до брудних гумових середніх басів і звичку міряти все реакцією натовпу. Слава й гроші тут не вважалися чимось ганебним. Skrillex підписався на mau5trap, лейбл канадського хаус-продюсера deadmau5, поїхав із ним у тур, а на Grammy 2012 року отримав три нагороди. Старі фанати сприйняли це як зраду: зневажливе слово «бростеп» означало музику для хлопців, які забули, звідки взявся бас. Новим слухачам вона відчинила двері в електроніку.

Бас, що говорить, як гітара

Звучання прямо випливає з цієї жаги удару. Вага перемістилася із суббасу в середні частоти, які прорізаються навіть крізь динамік ноутбука чи телефона. Синтезатори ревуть, скрегочуть і «розмовляють», як перевантажена гітара з педаллю вау. Сам трек Scary Monsters and Nice Sprites починався як тест софтсинта FM8. Вобл виникає, коли фільтр баса рухають у ритмі, і бас хитається, наче живий звір. Ритм лишився дабстеповим, половинним, але тепер працює на драматургію: куплет, наростання, дроп, як у рок-пісні, де замість приспіву вибух. Вокал з’являється рідко, переважно як сигнал: вигук, порізана фраза, мелодійний гачок перед падінням.

Від стадіонного реву до тихого смутку

Пост-дабстеп змінив те, як Америка слухає електроніку. Після нього танцювальна музика стала там масовою, фестивальною і підлітковою. Skrillex записувався з Korn для альбому The Path of Totality, дропи прийшли в поп і рекламу, а важка гілка породила riddim і фестиваль Lost Lands, який проводить Excision. Дублінець Noisestorm, що виріс на канадському лейблі Monstercat, показав мелодійний, ігровий бік цієї сцени. Його Crab Rave із танцюючими крабами став мемом, який пережив чимало серйозних треків. Британська лінія тим часом пішла у future garage з луною, примарними голосами й дощем, а далі у future bass, де бас розквітнув яскравими акордами. У лондонця Djrum дабстеп сплітається з джанглом і фортепіано, і це показує, наскільки далеко ця спадщина ще може зайти.

З чого почати слухати

Почніть зі Scary Monsters and Nice Sprites (2010) Skrillex. Цю платівку зібрали за лічені тижні, коли люди deadmau5 запропонували реліз і тур, тому вона така сира й нетерпляча. Далі X Rated (2011) Excision: тут чути, як бас стає індустріальною машиною. Потім різкий поворот до дебютного альбому James Blake (2011). Цей лондонець співає майже пошепки, але залишив від дабстепу паузи й низи, які тиснуть на груди.

Наостанок поставте II (2013) берлінського тріо Moderat, яке утворили дует Modeselektor і продюсер Apparat. Напруга й дроп тут теж є, тільки ведуть вони не до стрибка, а до клубка в горлі. Обидва боки одного слова варто слухати гучно.