Electronica ⁴⁴

Париж, 1976 рік. Кухня квартири неподалік Єлисейських Полів, на столі кілька синтезаторів, магнітофон і дешева ритм-машина. Немає ні гурту, ні співака, ні великої студії. Саме тут Жан-Мішель Жарр записує Oxygène: вітер на цій платівці зроблено з білого шуму, а мелодію можна наспівати вже після першого прослуховування.

Electronica в її первісному, сімдесятницькому сенсі почалася тоді, коли синтезатор перестав бути лабораторною дивиною. Він став інструментом, на якому одна людина могла зіграти цілий всесвіт.

Космос у кімнаті: музика для тих, хто дивиться далі за вікно

Ця музика про бажання вийти за межі кімнати, міста, планети. Вона виросла в роки, коли людина щойно ступила на Місяць, і в ній живе той самий захват перед майбутнім: зорі, машини, нескінченна дорога. Але маршем прогресу вона не стала. Під блискучою поверхнею майже завжди лежить тиха меланхолія: самотність космонавта, відчуття, що світ величезний, а ти в ньому маленький і все одно не можеш відвести погляд.

Слів тут немає, і це її головний подарунок. Ніхто не підказує, що відчувати: мелодія задає настрій, а історію ви дописуєте самі. Тому її ставлять уночі, в навушниках, у дорозі, коли хочеться думати без чужого голосу в голові. На обкладинці Oxygène картина художника Мішеля Ґранже: Земля лущиться, як шкірка, і під нею проступає череп. Мрія про майбутнє в цій музиці завжди йде поруч із тривогою за нього.

Від лабораторних шаф до кухонного столу

У 60-х електронна музика жила в студіях радіостанцій і дослідницьких інститутах. У Парижі це була Groupe de Recherches Musicales, майстерня Pierre Schaeffer. Він винайшов musique concrète, музику із записаних і перетворених звуків реального світу. Жарр пройшов цю школу і виніс із неї головне: музикою може бути будь-який звук. Модульні синтезатори тих років займали цілі шафи й коштували як будинок. На межі десятиліть усе змінилося: у Лондоні з'явився компактний EMS VCS3, а Роберт Муґ в Америці випустив Minimoog. Цей синтезатор уже можна було поставити на сцену чи просто на стіл.

І музика вийшла з лабораторій. 1972 року радіо крутило «Popcorn» гурту Hot Butter, муґ-версію мелодії Ґершона Кінґслі, і величезна аудиторія вперше почула, що синтезатор може бути веселим і чіпким. Тим часом у Німеччині краутрок шукав новий звук. Дюссельдорфські Kraftwerk 1974 року видали Autobahn, поїздку автобаном, перетворену на музику, а берлінські Tangerine Dream вибудовували гіпнотичні візерунки секвенсорів. З американського мінімалізму Terry Riley та Steve Reich прийшла віра в повтор: коротка фраза крутиться знову й знову, поки не стає трансом.

Одна людина проти цілої індустрії

Ця музика була тихим бунтом на два фронти. З одного боку вона виступала проти академічної електроніки, яка вважала мелодію чимось непристойним і писалася для фахівців. З іншого боку вона йшла проти рок-машини 70-х з її гітарними героями, тижневими сесіями в дорогих студіях і культом фронтмена. Лейбли відмовляли Жарру: у нього не було ні співака, ні барабанщика, а треки здавалися задовгими. Ризикнув Francis Dreyfus, власник невеликого паризького лейблу Disques Motors, і продажі платівки зрештою оцінили приблизно в 18 мільйонів. За три роки до того 19-річний Mike Oldfield сам записав десятки партій для Tubular Bells. Цим альбомом відкрився лейбл Virgin Річарда Бренсона, а його музика прозвучала у фільмі «Той, що виганяє диявола». Ідея була проста й зухвала: щоб створити світ, армія не потрібна.

Білий шум замість вітру, ритм-машина замість барабанщика

Звучання стилю просто продовжує цю свободу. Oxygène IV починається з шипіння VCS3, яке вухо сприймає як вітер, а ритм видає скромна Korg Mini Pops, домашня коробочка для акомпанементу на органі. Поверх звучить мелодія на кількох простих акордах і густий, пружний бас. Луна й реверберація розсувають стіни, і кухня звучить просторо, як планетарій. Vangelis, грецький композитор і колишній клавішник рок-гурту Aphrodite's Child, грав на синтезаторах як на оркестрі, з живим, майже співочим дотиком. Alan Parsons, звукорежисер The Dark Side of the Moon гурту Pink Floyd, переніс у свій The Alan Parsons Project студійну точність: там кожен звук відполірований до блиску. Ця електроніка не холодна, вона співає.

Звідси пішли тиша, вісім біт і ностальгія за майбутнім

Найближчим нащадком став ambient: Brian Eno відсунув мелодію на задній план і зробив музику, яка не вимагає уваги, а наповнює простір. Коли синтезатор переселився в мікросхеми ігрових приставок і домашніх комп'ютерів, з'явився chiptune, ті самі чіпкі мелодії, тільки стиснуті до кількох каналів звукового чипа. Токійські Yellow Magic Orchestra довели, що синт-музика може бути танцювальною й грайливою. Французьку лінію Жарра продовжили Air і Daft Punk, які на межі тисячоліть знову закохали людей у вокодери й аналогові синтезатори. А в 2010-х, коли майбутнє з 70-х і 80-х уже здавалося минулим, народилися synthwave і vaporwave, музика туги за обіцяним завтра, яке так і не настало. Фільм «Драйв» із треком Kavinsky «Nightcall» зробив цей настрій масовим.

З чого почати слухати

Почніть з Oxygène (1976) Жана-Мішеля Жарра. Послухайте першу сторону повністю і не перемикайте: за ці двадцять хвилин паризька кухня перетворюється на орбіту. Далі поставте Tubular Bells (1973) Майка Олдфілда, де одна людина вибудовує з накладених партій величезну симфонію, то тривожну, то світлу. Chariots of Fire (1981) Вангеліса покаже, як синтезатор буває водночас урочистим і зворушливим; за цю музику композитор отримав «Оскар».

А щоб почути, як ця мрія жила далі, увімкніть Moon Safari (1998) гурту Air. Двоє французів зі старими синтезаторами й вокодерами записали ніжну, трохи сонну платівку, справжнє освідчення в любові космічній музиці 70-х. Між цими альбомами чверть століття, але відчуття те саме: світ більший, ніж здається, і його можна почути.