Вінілові платівки Billy Joel

Є приємна іронія в тому, що альбом Біллі Джоела став першим комерційним компакт-диском в історії: 52nd Street випустили на CD в Японії 1982 року саме як демонстрацію нового формату. Той самий Джоел до цього встиг постраждати від техніки з іншого боку — його дебютний сольний альбом 1971 року звели й нарізали на завищеній швидкості, і на платівці голос звучав вище, ніж співали. Між цими двома подіями вмістилася вся його найкраща музика. У нас п’ять альбомів того періоду, і кожен із них варто мати на вінілі окремо.

Як змінювалося звучання

До сольної кар’єри Джоел устиг пограти в кількох гуртах Лонг-Айленда, зокрема в дуеті з барабанщиком, де сам грав на органі, — це був важкий, майже метальний матеріал, який сьогодні слухається як історичний курйоз. Після провалу дебюту він утік до Лос-Анджелеса й кілька місяців працював піаністом у барі під чужим ім’ям.

Piano Man 1973 року — прямий репортаж із того бару, і саме там з’явився його метод: пісня як портрет конкретної людини за стійкою. Streetlife Serenade наступного року розвивав ту саму лінію, але вже втомлено. Перелом стався на Turnstiles 1976-го, коли Джоел повернувся до Нью-Йорка, відмовився від запрошеного продюсера й записав альбом зі своїм концертним складом. The Stranger 1977 року, зроблений з Філом Рамоном, узяв цю щільність і додав до неї студійну точність. 52nd Street пішов далі, у джаз: на альбомі грають сесійні духові з нью-йоркської сцени, і це чути з першого такту.

Що шукати на вінілі

Наші п’ять позицій — перевидання, частина з ремастерингом. Для цього матеріалу важливо не стільки покоління мастера, скільки те, як зроблена середина діапазону: усе тримається на роялі й голосі, а це найважча зона для нарізки. Погана платівка тут видає себе не шумом, а тим, що рояль звучить пласко, наче з-під ковдри.

Оригінальні преси Columbia сімдесятих зустрічаються часто й коштують недорого, але тиражі були мільйонні, і якість між заводами гуляє. Стан конкретного примірника тут вирішує більше, ніж рік випуску. Окрема порада для Piano Man: у нього довгі, щільно заповнені сторони, тож остання пісня на кожній стороні — найкращий тест на те, наскільки акуратно зроблено ваш екземпляр.

Дрібниця, яка добре описує його метод: свист, з якого починається заголовна річ The Stranger, Джоел награв сам, і Філ Рамон умовив лишити цей епізод у фіналі альбому теж. На обкладинці тієї ж платівки він сидить на ліжку в готельному номері, а над ним висять боксерські рукавички. Обидва рішення — про одне: людина за роялем весь час грає когось іншого, і альбом саме про це.

З чого почати

Універсальна відповідь — The Stranger: там і найвідоміші пісні, і найрівніший звук. Тим, кому цікавий Джоел-оповідач, а не Джоел із радіо, більше дасть Turnstiles — альбом про повернення додому, найменш причесаний із п’яти. А хто приходить із боку джазу, нехай починає з 52nd Street: це єдиний його запис, де духова секція працює на рівних із роялем.

На сайті він стоїть у Golden Age of Rock, а найближчий сусідній розділ — Pop-Rock, куди його пізніші вісімдесяті вписуються навіть точніше.