Вінілові платівки The Stranglers

The Stranglers завжди сиділи в панк-хвилі боком. Гурт зібрався у Гілдфорді 1974 року — за два роки до того, як панк став явищем, — і спочатку звався The Guildford Stranglers, а базою йому служила крамниця спиртного. Через це у них із самого початку було те, чого бракувало більшості ровесників: барабанщик за сорок, клавішник із класичною вправністю і бас, який звучав як окремий соліст, а не як підкладка.

Як змінювався звук The Stranglers

Ранній період — 1977 рік, «Rattus Norvegicus» і «No More Heroes», дві платівки за дванадцять місяців. Це найближче, що гурт підійшов до панку, але навіть там клавішні Дейва Грінфілда тягнули матеріал у бік психоделії шістдесятих. Далі почалося розходження: «Black And White» 1978-го звучить холодно й механічно, «The Raven» 1979-го — це вже майже прог, з довгими інструментальними частинами.

Початок вісімдесятих переніс гурт у зовсім іншу площину. «La Folie» 1981 року дала «Golden Brown» — вальс на клавесині, який став найбільшим хітом гурту і водночас річчю, яку від панк-команди ніхто не чекав. «Feline» 1983-го пішов ще далі: акустичні гітари, європейський холод, майже шансонна інтонація. Саме на цьому альбомі стало ясно, що The Stranglers переросли ярлик, з яким їх продавали.

У 1990-му пішов Г’ю Корнвелл, і гурт продовжив із іншими вокалістами. Наступні тридцять років — це історія колективу, який пережив власну епоху: Дейва Грінфілда не стало у 2020-му, Джета Блека — у 2022-му. Розмітка в MusicBrainz це підсумовує чесно: new wave і пост-панк там важать більше за панк-рок.

Що шукати на вінілі

Свіжі перевидання Parlophone і BMG зробили каталог доступним, але з нюансами, які варто знати до покупки. «La Folie» ми маємо у рожевому напівпрозорому розливі — це перевидання до National Album Day 2024 року, надруковане в Чехії на GZ Media, лаки різав Баррі Грінт. Конверт навмисне неламінований, як в оригіналі 1981-го, всередині — друкований внутрішній конверт із верхнім відкриттям, а хайп-стікер повторює стиль наліпки з першого видання. Це той рідкісний випадок, коли перевидання відтворює не тільки звук, а й поліграфію.

З «Peaches» є річ, яку треба сказати прямо. У нас у картці стоїть Record Store Day і лімітоване видання — і це правда лише для американського тиражу, де RSD Black Friday 2020 обмежили 1500 копіями. У Британії той самий подвійник вийшов звичайним п’ятничним релізом, без обмеження тиражу. Тому платити за нього як за рідкість не варто: диск давно є у майже двох з половиною тисяч колекцій на Discogs. Пресували на Optimal Media, конверт розкладний, 20 треків.

«Feline» у нас — ювілейне видання до сорокаріччя, і це найцікавіший технічно диск із трьох. Ремастеринг робив Луї Нікастро, а зведення значиться за Тоні Вісконті — тим самим, чиє ім’я стоїть на класичних платівках Боуї. Гальванопластику робили на TAKT, пресували на Takt Direct, усі раннаути протравлені. Розлив — червоний із напівпрозорим мармуром, і на нашій картці ця деталь поки не вказана.

З чого почати

Найпростіший вхід — «La Folie»: тут є і хіт, який ви точно чули, і повний альбом навколо нього, який виявляється значно похмурішим, ніж обіцяє «Golden Brown». Якщо хочеться одразу охопити весь шлях гурту, подвійний «Peaches» покриває тридцять років одним заходом. А «Feline» варто брати тим, хто вже знає ранні платівки і готовий до того, що гурт звучатиме зовсім не так.

У каталозі гурт стоїть у New Wave, і це чесніше за будь-яку альтернативу. Але коріння все ж панківське, тому за ровесниками по 1977 року заглядайте у Punk.