Industrial Techno & Schranz ²

Уявіть підвал під зруйнованим універмагом у центрі Берліна: бетонні склепіння, сталеві ґрати й ряди старих банківських сейфів. У темряві б'є бочка так, ніби хтось забиває палі в мерзлу землю. Мелодії, за яку можна вхопитися, немає, приспіву теж. Є тільки ритм, який не відпускає годинами. Так звучить індастріал-техно, а шранц, його найжорсткіша і найупертіша гілка, довів цю ідею до краю.

Почалося все з дивної зустрічі. Музиканти з Детройта й Нью-Йорка, яких удома майже не помічали, знайшли публіку за океаном, у країні, яка щойно перестала бути розділеною. Виявилося, що їхню механічну, шорстку мову без прикрас найкраще розуміють саме там.

Музика, яка не втішає, а тримає

Індастріал-техно не намагається сподобатися. Воно не обіцяє, що все буде добре, не підсовує солодкого піаніно і не кличе підняти руки. Його правда простіша: світ схожий на машину, яка гуде, скрегоче і не зупиняється, і в ній треба знайти свій ритм. Тут немає співака-героя й історії про кохання. Є тіло, пульс і дивне відчуття, що в залізному гуркоті ти не сам.

Цю музику не ставлять фоном. Її вмикають, коли всередині назбиралося забагато: втома, злість, тривога без слів. Повтор тут працює як медитація навпаки. Він не заколисує, а вичищає голову: хвилин через двадцять одного лупу думки перестають бігати по колу, і лишається тільки рух. Люди впізнають себе в цій музиці, бо вона не бреше. Життя у великому місті справді буває холодним і механічним, але навіть із цього заліза можна зробити танець.

Детройт, Берлін і підвал із сейфами

Коріння стилю в Детройті 1980-х, місті автозаводів, що занепадали. Чорні музиканти придумали там техно як мрію про майбутнє серед руїн. Колектив Underground Resistance, тобто Джефф Міллс (Jeff Mills) і Майк Бенкс (Mike Banks), робив музику жорсткішу й політичнішу за попередників. Бенкс згадував, що вони хотіли намалювати картину мрій і надії в місті, де щоночі когось убивали. Удома їх слухали небагато людей, а справжня аудиторія чекала в Європі.

У березні 1991 року, через кілька місяців після об'єднання Німеччини, Дімітрі Гегеманн (Dimitri Hegemann), берлінський промоутер і власник лейблу, відкрив клуб Tresor у сховищі колишнього універмагу Wertheim. Це було за кількасот метрів від місця, де стояв мур. Нижній поверх віддали жорсткому техно, індастріалу та ейсиду, а першим релізом лейблу Tresor Records став X-101 від Underground Resistance. Східний Берлін тоді був містом порожніх будівель і несподіваної свободи, ідеальною декорацією для музики, яка звучала як сама промисловість.

Проти солодкого: звідки взялася ця злість

На межі 80-х і 90-х танцполи заповнили італійський піано-хаус і нью-йоркський гараж з мажорними акордами й ейфорією. Джоуї Белтрам (Joey Beltram), дев'ятнадцятирічний хлопець із Квінза, відповів на це треком Energy Flash: темним і гіпнотичним, з глибоким басом і ледь чутним шепотом. Платівку видав R&S Records з бельгійського Гента, лейбл, через який Бельгія стала столицею жорсткого рейву. Наступного року Белтрам разом із Mundo Muzique під назвою Second Phase випустив Mentasm. Його ревучий синтезатор прозвали «гувером», бо звучав він як пилосос на межі нервового зриву, і цей звук розійшовся по тисячах платівок.

Була в цієї злості й європейська рідня: холодна механіка німецької нової хвилі від DAF, маршова пульсація бельгійського EBM від Front 242, берлінські Einstürzende Neubauten, які грали на металобрухті. Головним принципом сцени стала анонімність: білі конверти, псевдоніми, діджей у темряві. Музика важила більше за людину, яка її зробила, а хіт-паради здавалися чужим світом.

Бочка, перегріта до хрипу

Звучання випливає з цієї філософії. В основі драм-машина Roland TR-909 з її сухою бочкою, яку тут проганяють через дисторшн і компресію, доки вона не захрипить. Зверху металеві хай-хети, короткі лупи по колу і шуми, схожі на скрегіт верстатів. Річі Гоутін (Richie Hawtin), британець, який виріс у канадському Віндзорі через річку від Детройта, у проєкті Plastikman звів усе до одного ритму й одного кислотного звуку. Британець Дейв Кларк (Dave Clarke) у серії платівок Red зробив техно водночас агресивним і фанковим. А франкфуртський діджей Кріс Лібінг (Chris Liebing) у 1994 році в магазині Boy Records назвав такий темний, спотворений звук словом «шранц». Шранц по суті і є техно, з якого прибрали все, крім ударних.

Від франкфуртських п'ятниць до Berghain

Слово прижилося: спершу на флаєрах франкфуртського клубу Omen, а до 1999-го шранц-вечірки щоп'ятниці йшли в клубі U60311. Лібінг заснував лейбл CLR і випустив серію платівок Stigmata. Далі шляхи розійшлися. Tech trance кінця 90-х узяв жорсткий ритм і додав трансові синтезатори, а hard techno 2000-х став прямим спадкоємцем шранцу. Берлінська лінія від Tresor до Berghain зберегла ідею темного залу, де ніхто не дивиться на сцену. Нинішня хвиля швидкого жорсткого техно, яка збирає величезні фестивалі, виросла з тих підвальних ночей.

З чого почати слухати

Почніть із Joey Beltram і збірки Classics, яку R&S видав у 1996-му: там Energy Flash, Mentasm і весь ранній вибуховий Белтрам. Далі Sheet One від Plastikman (1993), де Гоутін перетворює один кислотний звук на цілий всесвіт. Потім Archive One Дейва Кларка (1996), у якому жорсткість поєднується з електро-грувом. А коли захочеться самого заліза, беріть серію Stigmata Кріса Лібінга.

Можна зайти й збоку, через Homework від Daft Punk (1997). У Rollin' & Scratchin' французький дует крутить саме такий перевантажений, нав'язливий луп, і чути, як глибоко ця естетика проникла в ширшу електроніку. А ранній рейвовий Aphex Twin, як-от Digeridoo, показує, що цю жорсткість можна розвернути в бік шаленої фантазії.