Hard Techno ⁰

Ніч у Франкфурті наприкінці дев'яностих. Під площею Rossmarkt у місті банків працює клуб U60311, і щоп'ятниці там бочка б'є так часто, що серце перестає за нею встигати й просто підлаштовується. Хард-техно — це момент, коли техно перестало вдавати, що воно про мелодію чи космос, і прямо сказало: я про ритм, тіло і про те, скільки ти витримаєш. Тут немає приспіву, якого можна чекати, і немає паузи, яка дасть перепочити.

Ця музика довго жила в підпіллі. Вона виходила на платівках із жартівливими німецькими назвами й звучала одразу з трьох програвачів. А через двадцять років раптом повернулася на рейви нового покоління, ніби весь цей час на неї просто чекали.

Монотонність як звільнення: музика, що вимикає думки

Про що хард-техно? Про те, як вимкнути голову. На 150 ударах за хвилину думки не встигають скластися в слова: робочий тиждень, борги, сварки відступають, і кермо бере тіло. Повтор, який у навушниках у метро здається нудним, на танцполі стає мантрою. Той самий луп звучить десять хвилин, і раптом ти помічаєш, що він дихає, що тарілочка зсунулася на долю такту, що ти вже не окрема людина, а частина натовпу, який рухається як один механізм.

Це злість без адресата: не протестна пісня і не текст, а чистий тиск, який можна прийняти на себе й вийти з-під нього легшим. Хард-техно вмикають, коли потрібна не розрада, а розрядка: після важкого дня, на тренуванні, в нічній дорозі. Люди впізнають у ньому себе, коли життя нагадує конвеєр. Хард-техно бере цей конвеєр, розганяє до межі й перетворює на танець. І є в ньому дивне відчуття спільності: сотні людей разом витримують той самий удар і разом залишаються на ногах.

Франкфурт, Boy Records і слово, якого не було

Франкфурт-на-Майні дев'яностих — фінансова столиця Німеччини, місто скляних веж, де техно стало масовою культурою раніше, ніж майже деінде в Європі. Тут правив Sven Väth, діджей-зірка, співвласник клубу Omen і засновник лейблу Eye Q. З ним франкфуртське техно звучало трансово й мелодійно. Молодий діджей Chris Liebing із сусіднього Гіссена шукав інше — темніше й брудніше. 1994 року в магазині платівок Boy Records він назвав потрібні йому записи словом «schranz». Пізніше він пояснював, що воно виникло як спонтанний синонім до «schreddern» — шматувати. Коли Liebing прийшов туди наступного разу, власник уже склав жорсткіші платівки в окремий розділ «Schranz».

Слово перейшло на флаєри Omen, а з 1999 року в U60311 почалися щотижневі шранц-вечірки. Так довкола звуку склалася спільнота. Мав хард-техно й інший корінь — вільні вечірки. Британські саундсистеми на кшталт Spiral Tribe після жорстких антирейвових законів початку дев'яностих кочували континентом і влаштовували тікнівали — багатоденні безкоштовні рейви в полях. Французький хардтек, що виріс із цього руху, передав хард-техно шалений темп і переконання, що танцпол не належить нікому. До 2000 року ці лінії зійшлися в жанр зі своїми лейблами, героями й мікс-серіями Schranz Total і Schranzwerk.

Проти глянцю: техно без зірок і без макіяжу

Наприкінці дев'яностих техно стало респектабельним: Love Parade збирала натовпи, транс потрапляв у чарти, мелодії ставали дедалі солодшими. Хард-техно відповіло тим, кому цей глянець здався фальшивим. Тут на першому місці не автор, а функція. Платівки називали інструментами — tools, — і діджей збирав із них сет, як із деталей. Frank Kvitta, один із головних німецьких виконавців жанру, описував свій стиль як жорстке техно на 150–158 BPM на трьох або навіть чотирьох програвачах. Діджей тут — не зірка на п'єдесталі, а машиніст, який не дає потягу пригальмувати.

А DJ Rush показав, що жорсткість може бути ще й веселою та чуттєвою. Isaiah Major, як його звуть насправді, виріс на південній околиці Чикаго, грав хаус у місцевих клубах, видавався на легендарних лейблах Trax і Dance Mania, а потім переїхав до Берліна й разом із Tina Panitzke заснував лейбл Kne'Deep. Велетень у панчохах-сітках і на шпильках, він приніс у німецьку механіку чиказький фанк і принцип «прийми мене таким, як є». Почуття гумору жанру добре видно з назв: на одній платівці 2004 року поруч стоять треки Reinsteckefuchs і Büstenhalter, тобто «Бюстгальтер».

Бочка, що хрипить, і луп, що не відпускає

Звучання хард-техно випливає з його головної ідеї: нічого зайвого між ритмом і тілом. Бочку перевантажують і стискають компресором так, що вона звучить приглушено й хрипко, ніби молот б'є крізь стіну. Над нею брязкають металеві хай-хети, а короткі перкусійні лупи, вирізані з інших записів, крутяться без зупинки. Мелодії майже немає, брейкдауни короткі, а треки зроблені не для того, щоб їх слухали від початку до кінця, а щоб діджей накладав їх один на одного годинами. Типовий носій жанру — 12-дюймова платівка на чотири треки, як-от Gesichtsdisco EP на лейблі Abstract: голка опускається, і з першого такту вже немає куди тікати.

Десять років тиші й раптове повернення

У другій половині 2000-х увага техно-сцени перейшла до мінімалу, і шранц лишився для найвідданіших. На мапі жанрів у нього немає нащадків: хард-техно — не початок нової гілки, а її крайня точка, межа, за якою техно вже не можна розігнати, не перетворивши його на щось інше. Але приблизно з 2020 року почалася нова хвиля: швидке жорстке техно знову заполонило склади й фестивалі. Його грають I Hate Models, Sara Landry, Kobosil, а поруч досі виступає DJ Rush. Молодші продюсери додають до звуку мелодійні контрапункти й ефектні кульмінації, але в основі все та сама франкфуртська бочка.

З чого почати слухати

Найпростіше зайти через мікс: Schranz Total 7.0, який Frank Kvitta і Viper XXL зібрали 2004 року, показує жанр у розквіті — дві години безперервного тиску, серед яких є й Reinsteckefuchs. Далі варто послухати платівку, з якої цей трек походить: Gesichtsdisco EP, де на одному диску зібралися Sven Wittekind, Kaoz, SEEMA і Kvitta. Так звучала ця музика в діджейській сумці.

Щоб почути, звідки береться фанк хард-техно, поставте Doing It to Death (1996) від DJ Rush — там жорсткий ритм ще тісно пов'язаний із чиказьким хаусом. А потім поверніться до джерела: серія Stigmata від Chris Liebing показує той темний, брудний звук, для якого 1994 року знадобилося нове слово.