Tech Trance ⁰

Наприкінці дев’яностих транс був найгучнішою електронною музикою Європи і водночас найпередбачуванішою. Кожен трек обіцяв одне й те саме: барабани стихають, вступають струнні, зала піднімає руки, і бит повертається. Тек-транс з’явився як відмова від цієї обіцянки. Від трансу він узяв гіпнотичну тягу, від техно — залізний ритм, а катарсис просто прибрав.

Мелодії тут немає. Замість неї один синтезаторний мотив, пошарпаний і спотворений, що крутиться знову і знову, наче голка застрягла в канавці. У цьому повторі й уся подія. Хвилин за десять розумієш, що музика нікуди не рухається, а от ти всередині неї змінюєшся.

Музика, яка не обіцяє злету

Класичний транс — музика надії: він веде тебе вгору й обіцяє, що там буде світло. Тек-транс про інший стан, коли надія не потрібна, бо вистачає руху. Він не розчулює і не втішає. Він тримає в напрузі й вимагає, щоб ти був тут: тіло в ритмі, голова ясна, і жодних сліз на розриві, бо розриву немає. Це музика зосередженості, майже робоча. Так звучить ніч, яку не проживаєш, а проходиш крок за кроком.

Люди впізнають у ньому себе саме через повтор. Життя здебільшого складається з однакових днів, маршрутів і рухів, і тек-транс не вдає, що це не так. Він бере одну фразу й крутить її, доки вона не перестає дратувати й не починає світитися. У цьому є дивна чесність: краса не в утечі від повтору, а всередині нього. Цю музику ставлять о третій ночі в клубі, на нічній трасі, на тренуванні або коли треба на кілька годин зосередитися на роботі. Вона не питає, як ти почуваєшся, а просто дає пульс, за який можна триматися.

Франкфурт, Берлін, Ейндговен: машини після Стіни

Коріння тек-трансу — в Німеччині початку дев’яностих. Після падіння Берлінського муру техно стало звуком нової країни, а транс народився між Франкфуртом і Берліном. У грудні 1990 року англієць із Манчестера Mark Reeder заснував у Берліні MFS — перший лейбл, відкритий у Східному Берліні після падіння Стіни. Назву він навмисно взяв з ініціалів Штазі, щоб дати зловісним літерам нове значення. 1993 року на MFS вийшов «Love Stimulation» проєкту Humate. За ним стояли продюсери Gerret Frerichs і Oliver Huntemann, а ремікс зробив тоді ще молодий Paul van Dyk. Уже тоді гіпноз важив для цих людей більше, ніж солодкість.

Головна фігура стилю — Oliver Lieb. Він народився у Франкфурті 1969 року, підлітком грав на басу у фанкових і соул-гуртах, а потім пішов в електроніку. Записувався він під десятком псевдонімів: Spicelab на лейблі Harthouse, L.S.G. на гамбурзькому Superstition. Сидіти в одному жанрі він не хотів і просто вигадував нове ім’я для кожного звуку. Саме його вважають головним піонером тек-трансу. Тим часом у тому ж Франкфурті визрівав шранц — жорстке індустріальне техно, — а тек-хаус робив хаус сухішим і мінімальнішим. Тек-транс виріс на перетині цих доріг. У двотисячних у нього з’явився другий дім — Нідерланди: діджей з Ейндговена Marco V зробив його звуком величезних фестивалів.

Проти цукру і хору

На межі тисячоліть транс досяг піку комерційного успіху. Синтезатор Roland JP-8000, що вийшов 1996 року, дав йому так звану «суперпилу» — густий сяйливий звук, яким з 1998-го почали заливати все. Вокальний транс і євротранс заходили в поп-чарти. Багатьом продюсерам з андерграунду ця музика почала звучати як реклама ейфорії. Від попсового звуку відвернулися навіть Sasha і John Digweed — британські діджеї, які задавали тон прогресивній сцені. Звільнене місце тек-транс зайняв насамперед підходом: менше солодкого — більше фактури, менше голосу — більше машини. Діджей тут працює як інженер і збирає сет як механізм, а не як мелодраму. Це був спосіб лишитися в трансі й не соромитися його.

Як звучить заїжджена платівка

Звучання випливає прямо з цієї відмови. Важка бочка на кожну долю, квантована до міліметра. Хай-хети брудні, пропущені крізь фільтр, клепи шорсткі. Над усім цим один лід: різкий, із резонансом і затримкою, трохи розстроєний. Він повторюється так уперто, що сам стає ударним інструментом. Пади майже зникли, а ті, що лишилися, дихають через сайдчейн: гучність провалюється під кожен удар бочки, і трек пульсує, як грудна клітка. Перкусія складна, часом майже племінна. Піаніно, струнних і акустичної гітари, звичних для раннього трансу, тут майже немає. Брейкдауни короткі, і після них не вибух, а повернення в той самий тунель.

Від тунелю до стадіону

Тек-транс швидко вийшов з андерграунду. 2002 року треки Marco V «Godd» і «Simulated» потрапили до нідерландського Top 40, а його альбом «Con:fusion» став найпродаванішою танцювальною платівкою року в Нідерландах. До середини двотисячних це вже був найпоширеніший різновид трансу. Поруч із Marco V працювали ірландець Bryan Kearney, шотландець Mark Sherry, нідерландець Sander van Doorn. Далі історія повернула несподівано. Тек-транс зблизився з електро-хаусом, так з’явився електро-транс, а з нього виріс біг-рум — гучний фестивальний звук десятих. Музика, що народилася як протест проти попсовості, стала прабатьком найбільш стадіонного EDM. А її техно-половина нікуди не зникла: жорсткий повторюваний peak-time techno звучить як її пряме продовження.

З чого почати слухати

Почни з коріння — з записів L.S.G. на Superstition, наприклад «The Black Album». Тут Oliver Lieb ще стоїть однією ногою в класичному трансі, але вже прибирає з нього все зайве. Потім візьми «Music for the Maases» (2000) — мікс німецького діджея Timo Maas, у якому тек-хаус, транс і брейки зведені в один потік. Головне там — його власні «Der Schieber» і «Riding on a Storm». Це той момент, коли новий звук ще не має назви, але вже має характер.

Далі — «Con:fusion» (2002) Marco V: тек-транс у фестивальному масштабі, де повтор працює на тисячі людей одночасно. А на завершення — «Structures Two» (2011) John Digweed. Цей мікс вийшов на його лейблі Bedrock, і саме для нього Oliver Lieb після кількох років паузи написав ексклюзивний «Parallax». Там добре чути, що метод живий: один мотив, нескінченне коло і дев’ять хвилин, за які ти встигаєш стати кимось іншим.