Indie Folk & Freak Folk ²⁵

Наприкінці 2000-х сміливим для молодого гурту виявилося не гучніше вмикати гітару, а взагалі відключити підсилювач. Хлопці з Сіетла співали на кілька голосів, наче хор у гірській каплиці. Самітник із Вісконсину записав платівку взимку в мисливській хатині. Лондонці з банджо змусили величезні зали тупотіти в такт. Інді-фолк повернув у рок дерево, подих і тишу, і з'ясувалося, що саме цього бракувало поколінню, яке виросло в навушниках.

Поруч ішов його дивакуватий брат, фрік-фолк. Ці музиканти записувалися у ванних кімнатах і на автовідповідачі, співали тремтливими голосами про тварин, сни й місяць і не боялися здаватися смішними. Інді-фолк і фрік-фолк — два обличчя однієї думки: справжнє звучить тихо, і робиться воно руками.

Музика для того, хто залишився наодинці з собою

Здебільшого це пісні про самотність, але не таку, що лякає. Скоріше таку, що очищає: тобі довелося поїхати подалі, замовкнути й нарешті почути себе. Тут багато зими, лісу, моря, батьківського дому й старих друзів. Тут ставлять дорослі питання: ким я хочу бути, чи досить мені маленького життя, куди зникло те, у що я вірив у двадцять. Альбом Helplessness Blues гурту Fleet Foxes фактично весь про це: про страх виявитися лише гвинтиком і про мрію про простий чесний труд.

Цю платівку ставлять пізно ввечері, коли гамір дня вже вщух. Її ставлять після розставання, у дорозі чи першого снігу за вікном. Вона нічого не нав'язує, а сідає поруч. Фрік-фолк додає до цього свободу бути дивним: дорослі люди грають, як діти, і вигадують казки. Слухач упізнає тут себе того, ким він є, коли ніхто не дивиться.

Від фестивалю у Вермонті до хатини в снігу

Першою прокинулася дивна гілка. 2003 року в містечку Браттлборо, штат Вермонт, відбувся Brattleboro Free Folk Festival, і після нього критик David Keenan опублікував у британському журналі експериментальної музики The Wire статтю «New Weird America». Назва обігрувала вираз Greil Marcus — американського музичного історика, який «старою дивною Америкою» називав світ пісень з Anthology of American Folk Music. Це збірка забутих записів 1920–30-х, яку 1952 року видав колекціонер Harry Smith. Нові «дивні американці» взяли ту саму архаїку й змішали її з психоделією та шумом. Devendra Banhart, хлопець, який виріс у Венесуелі й Каліфорнії, записував пісні на чотириканальний магнітофон. Його демо почув Michael Gira, лідер нойз-гурту Swans, і видав їх на своєму лейблі Young God. Арфістка Joanna Newsom, сестри CocoRosie, Animal Collective з акустичним Sung Tongs — усі вони тоді звучали як сусіди з одного лісу.

Паралельно визрівав спокійніший інді-фолк. 2002 року Sub Pop, сіетлський лейбл, що колись видав першу платівку Nirvana, випустив The Creek Drank the Cradle. Його вдома на касети записав Sam Beam, викладач кіно з Маямі, під назвою Iron & Wine. Справжній вибух стався у 2007–2008 роках. Justin Vernon, розбитий після розпаду гурту й хвороби, перезимував у батьковій хатині у Вісконсині, і звідти з'явився Bon Iver з альбомом For Emma, Forever Ago. На тому ж Sub Pop вийшов дебют Fleet Foxes. У Лондоні в тісних клубах збиралася сцена, з якої вийшли Laura Marling і Mumford & Sons. А дві шведські сестри Söderberg з First Aid Kit улітку 2008-го зняли в лісі кавер на пісню Fleet Foxes, виклали на YouTube і саме так прорвалися до світу.

Тиша як відповідь гучному десятиліттю

Початок 2000-х був лискучим: глянцевий поп, мускулистий пост-ґрандж, перші ноутбукові студії, де голос вирівнювали до пластику. Інді-фолк відповів на це не протестом, а відмовою брати участь. Тут не було образу зірки, тільки бороди, светри, гурт на одній лаві. Головне — тут не соромилися вразливості: тремтіння в голосі, скрип стільця й шум плівки лишали як доказ, що це правда. Банджо й акордеон, які довго вважали реквізитом для етнографів, раптом зазвучали як щось особисте. Коли грянула криза 2008 року, музика, зроблена руками з дерева й дроту, видалася чеснішою за будь-яку блискітку.

Кімната, в якій чути дерево

Основа — акустична гітара, часто перебором, і голоси, багато голосів. Fleet Foxes разом із продюсером Phil Ek накладали гармонії з довгою луною, щоб вони звучали, як спів у кам'яній церкві. Цей прийом вони чесно взяли у Beach Boys і Crosby, Stills & Nash. Vernon пішов від протилежного: сам-один у хатині він наклав власний фальцет у хор і так створив звук самоти, якій тісно в одному голосі. Mumford & Sons додали банджо, що строчить, як двигун, і бас-барабан, по якому б'ють ногою: фолк, який розганяється до танцю. Фрік-фолк ще дивніший: арфа Newsom, дитячі іграшки, пташиний щебет, записи у ванній, вокал, що ламається, наче в казковій бабусі.

Від бородатих хорів до альбому folklore

Стилю швидко дісталося за власний успіх. Альбом Babel гурту Mumford & Sons отримав «Греммі» як найкращий альбом 2013 року. Після хіта The Lumineers «Ho Hey» підтяжки й плескання в долоні з'явилися навіть у рекламі банків. Та головне він зберіг і передав далі: право на тихий голос і щоденникову відвертість. Звідси виросло покоління Phoebe Bridgers, Big Thief і Alex G — пісні, схожі на записки собі. 2020 року Taylor Swift записала folklore з Aaron Dessner з гурту The National і заспівала дуетом із Justin Vernon. Це було визнання: найбільша поп-зірка світу прийшла за цим звуком у хатину. В Україні цю мову по-своєму підхопили Пиріг і Батіг.

З чого почати слухати: від Сіетла до хатини в снігу

Почніть із дебюту Fleet Foxes 2008 року, а потім обов'язково знайдіть EP Sun Giant з «Mykonos»: тут уся магія хорів і гірського повітря. Тоді — For Emma, Forever Ago гурту Bon Iver, найкраще наприкінці дня, коли вимкнете світло. Ця платівка звучить так, ніби її записали на самоті й для самоти.

Щоб відчути, як фолк уміє бігти, поставте Sigh No More гурту Mumford & Sons. Насамкінець, заради дивної, казкової гілки, — Rejoicing in the Hands Devendra Banhart: тихий, химерний і ніжний голос, після якого вже не віриш, що музика має бути серйозною, аби бути глибокою.