Hard House ⁰

Неділя, третя ночі, Лондон. Клуби щойно зачинилися, таксі розвозять утомлених, а біля дверей колишнього промислового будинку на Clerkenwell Road тільки збирається черга. У підвалі музика з кожною годиною стає швидшою. Коли надворі розвидняється, танцпол не сповільнюється, а розганяється. Так народжувався хард-хаус: британська відповідь на питання, що буде, якщо взагалі не зупинятися.

Це музика без гальм і без сорому. Вона виросла з гей-клубів, з диско-енергії Hi-NRG і рейвових сирен. Зі свята вона зробила витривалість, а з витривалості — свято.

Право бути собою до обіду неділі

Хард-хаус про свободу, яку довелося відвоювати. У Лондоні початку 90-х відкритому гею о четвертій ранку на вулиці було небезпечно, а епідемія СНІДу додала до цього підозру і страх. Клуб ставав територією, де можна бути собою, голосно і без вибачень. Тому ця музика не шепоче і не копирсається в собі. Вона кричить «ми тут», і кожен удар бочки це підтверджує.

Меланхолії тут мало, тіла багато. Хард-хаус — це спільний піт і радість від того, що витримав ще годину, ще трек, ще одне наростання. Він кемповий і з іронією, а вокальні семпли диско-дів звучать у ньому як гасла. Він не боїться виглядати смішним, і саме тому в ньому немає фальші. Його ставлять, коли хочеться не думати, а вигоріти й зібратися знову: перед вечіркою, в дорозі, на тренуванні. Або тоді, коли треба відчути, що сил у тебе більше, ніж здавалося.

Turnmills, третя ночі: звідки все взялося

29 жовтня 1990 року Laurence Malice, промоутер з авангардної мистецької сцени Лондона, запустив у Turnmills вечірку Trade. Власник приміщення мав рідкісну на той час цілодобову ліцензію, тож Trade став першим легальним after-hours клубом країни: двері відчинялися о третій ранку в неділю. Назву взяли з полярі, таємного жаргону квір-Лондона, і це теж була позиція. Хоча вечірка була відверто гей-клубом, приходити міг кожен з правильним настроєм, тож банкіри тут танцювали поруч із поп-зірками.

Вечір у Trade будувався як подорож. Спочатку грали соулфул-хаус, далі звук ставав жорсткішим, а на світанку за пульт виходив Tony De Vit, діджей із Мідлендсу, і розганяв зал до швидкостей, яких Лондон ще не чув. Влітку 1995-го він відіграв тут дванадцятигодинний сет. Звучання, яке назвали хард-хаусом, склалося саме з таких ранків, із сетів De Vit, Pete Wardman, Smokin Jo і Malcolm Duffy. У 1995-му Andy Pickles і Amadeus Mozart, продюсери з півночі Англії, заснували лейбл Tidy Trax, і він став головним домом жанру. Клуби на кшталт бірмінгемського Sundissential перетворили хард-хаус на рейв для всієї країни, і люди їздили на їхні вечірки з іншого кінця Британії.

Диско-сирени проти клубного снобізму

У хард-хаусу два родоводи. Перший — Hi-NRG, швидке синтезаторне диско 80-х з гей-клубів на кшталт лондонського Heaven, а ширше ще й євроденс і хіп-хаус з їхніми приспівами-гаслами. Другий — рейв і техно: жорсткі бельгійські й німецькі треки, ранній транс і чиказький ейсид. Чиказький продюсер Robert Armani робив сирий, нав'язливий хард-ейсид, і британські танцполи почули в ньому, що хаус може бути агресивним. Британець Felix своїм «Don't You Want Me» показав, що одна вперта синтезаторна фраза здатна тримати цілий зал. Хард-хаус був відповіддю: поки інша клубна музика ставала дедалі стриманішою і солиднішою, тут хотіли шуму, пір'я, костюмів і повної свободи.

Бочка, стаб і сирена: як це звучить

В основі рівна бочка, а між ударами стрибає офбіт-бас, і через нього весь трек ніби пружинить. Зверху — короткі жорсткі стаби й хувер, густе виття, схоже на ввімкнений пилосос. Цей звук з'явився 1991 року в треку «Mentasm» проєкту Second Phase американського техно-продюсера Joey Beltram, і зробили його на синтезаторі Roland Alpha Juno. Вокал зазвичай нарізаний з диско і соулу та повторений до гіпнозу. JX у «Son of a Gun» узяв жіночу фразу з диско-треку Ecstasy, Passion & Pain 1976 року і перетворив її на бойовий клич. Ще є брейкдаун: довга пауза перед поверненням бочки, коли весь зал піднімає руки. Продакшн яскравий, гучний і без тонкощів, бо цю музику робили для звукосистеми о сьомій ранку, а не для навушників.

Від підвалу Trade до хардстайлу

Розігнавшись, жанр розійшовся на кілька гілок. Темніша і швидша лінія, яку назвали NRG і Hard NRG, потягнулася до техно. Мелодійніша злилася з трансом, і так наприкінці 90-х з'явився хард-транс. На зламі тисячоліть продюсери в Нідерландах і Бельгії взяли ці жорсткі бочки й агресивні синтезатори та зробили з них хардстайл, прямого спадкоємця хард-хаусу. Смерть Tony De Vit у 1998 році, у 41 рік, стала для сцени великою втратою, і пам'ять про нього досі об'єднує цю тусовку. Після середини 2000-х мода на жанр минула, але Tidy зберіг відданих фанатів, а у 2020-х хард-хаус знову повернувся на танцполи.

З чого почати слухати

Хард-хаус живе синглами і міксами, а не концептуальними альбомами, тож почати варто з 12-дюймових платівок. Перша — «Son of a Gun» від JX, тобто Jake Williams, що вийшла 1994 року на лондонському незалежному лейблі Hooj Choons. Тут ще чутно євроденсне коріння, але напір уже справжній. Далі мікс Tony De Vit для серії Global Underground, записаний у Тель-Авіві: на ньому найкраще чути, як він розганяв зал.

Потім ідуть ранні релізи Tidy Trax: «U Found Out» проєкту The Handbaggers, де семпл R&B-гурту The Jets став клубним гімном, і «Only Me» від Hyperlogic, другого проєкту тих самих Pickles і Mozart. А щоб почути темніший бік, поставте «Circus Bells» Robert Armani: від цих дзвіночків не сховаєшся.