Contemporary Classical ¹³

Середина 1970-х. У концертних залах Європи панує музика, яку легше аналізувати, ніж слухати: серії, формули, звуки, розраховані до частки секунди. І саме тоді в Таллінні естонець, який кілька років майже нічого не писав, виносить на сцену фортепіанну п’єсу з кількох нот. А в Києві композитор, якого вже виключали зі Спілки композиторів, пише пісні, які співають майже пошепки для кількох друзів. З таких тихих жестів і починається сучасна академічна музика в тому сенсі, який має на увазі коло жанрів. Мова не про все, що написали після 1975-го, а про повернення до мелодії, тиші й простого людського почуття.

Для свого часу це був зухвалий крок: класика вперше за кілька десятиліть знову стала зрозумілою без підручника. Тому сьогодні її слухають і ті, хто ніколи не купував квитка до філармонії.

Музика, яка дає час побути з собою

Вона про втрату, пам’ять і сумнів, а ще про те, що лишається, коли все гучне вже сказано. Ця музика не каже, що тобі відчувати. Вона дає простір, де твоє власне почуття нарешті має місце. Арво Пярт, естонський композитор і, мабуть, головна постать стилю, порівнював свою музику з білим світлом: на кольори його розкладає душа слухача. Тому вона так легко стає особистою. Після виходу альбому Alina Пярт отримував листи від батьків, у яких Für Alina звучала, коли народжувалася дитина, і багатьох дівчаток, що народилися під цю музику, назвали Алінами.

Її не вмикають фоном, а ставлять у певному стані: пізно вночі, коли не спиться; у дорозі, коли за вікном пропливає однаковий пейзаж; після звістки, з якою треба якось жити далі. Max Richter, британський композитор німецького походження, називав свій альбом The Blue Notebooks тихим протестом. Він записав його за тиждень після масових демонстрацій проти війни в Іраку, але в ньому немає жодного гасла. У цьому вся правда стилю: ніжність тут не слабкість, а спосіб опору. Повільна музика у світі, що весь час пришвидшується, вже сама по собі позиція.

Таллінн і Київ: тиша посеред холодної війни

У 1968 році хорове Credo Пярта, твір на релігійний текст, обурило радянське начальство, і композитор надовго замовк. Кілька років він вивчав григоріанський хорал і стару європейську поліфонію, шукаючи музику, в якій не було б нічого зайвого. 1976 року з’явилася Für Alina, а наступного року в Таллінні прозвучала Tabula Rasa. Солював латвійський скрипаль Гідон Кремер, а партію препарованого фортепіано зіграв композитор Альфред Шнітке. Після прем’єри зал не поспішав аплодувати: людям хотілося ще трохи побути в тиші. Але для влади Пярт лишався незручним, і в 1980-му він з родиною виїхав до Відня.

У Києві тим часом свою тишу знайшов Валентин Сильвестров. Він був учнем Бориса Лятошинського, одного з головних українських симфоністів ХХ століття, і пам’ятав запитання вчителя: «А вам самому це подобається?» У 1960-х Сильвестров належав до «київського авангарду», а на зборах композиторів демонстративно вийшов із зали на знак протесту проти вторгнення до Чехословаччини. Від нього вимагали писати або офіційний соцреалізм, або модний модернізм. Він не обрав жодного і пішов у тінь, а в 1974–1977 роках написав цикл «Тихі пісні» на вірші Пушкіна, Шевченка й Кітса для виконання вдома, у колі своїх.

Проти формули — на користь слуху

Стиль став відповіддю одразу на дві фальші. На Заході повоєнний авангард П’єра Булеза і Карлгайнца Штокгаузена перетворив музику на лабораторію для фахівців. На Сході офіційний оптимізм вимагав маршів і звітів. Пярт, Сильвестров, поляк Генрик Ґурецький з його Третьою симфонією «пісень скорботи» (1976) пішли назад, до джерел: середньовічного співу, Баха, шубертівських пісень. Поряд звучав американський мінімалізм Стіва Райха і Філіпа Гласса з його гіпнотичними повторами. Слави ці люди не шукали, але музика знайшла слухача сама. Манфред Айхер, продюсер і співзасновник німецького джазового лейбла ECM, почув Tabula Rasa по радіо в машині на автобані між Штутгартом і Цюрихом. Сигнал раз у раз зникав, але почутого вистачило, щоб заснувати серію ECM New Series. Першим її диском у 1984 році стала саме Tabula Rasa. А запис Третьої Ґурецького, виданий 1992-го лейблом Nonesuch, розійшовся тиражем понад мільйон примірників, і симфонія про війну та материнське горе раптом опинилася поруч із поп-альбомами.

Кілька нот і багато повітря

Пярт назвав свою техніку tintinnabuli, від латинського «дзвіночок». Один голос повільно веде мелодію, другий відповідає йому нотами простого акорду, і вони разом звучать, як дзвони, що гудуть після удару. У Für Alina мелодія щотакту додає по одній ноті, а тиша вписана в музику як окремий простір. Звідси й палітра стилю: струнні, фортепіано, хор, довга луна, повтори, у яких щоразу щось зсувається. Тут немає блиску віртуозності, і кожен звук стоїть сам по собі, наче на порожній сцені. Richter у The Blue Notebooks додав до струнного квінтету електроніку, клацання друкарської машинки й голос акторки Тільди Свінтон, яка читає Кафку та Чеслава Мілоша. Його On the Nature of Daylight тримається на басовій лінії, що повертається знову й знову, тож горе в цій п’єсі звучить як ходіння по колу.

Від філармонії до навушників і кінозалу

Стиль повернув класиці слухача і відчинив двері для нової хвилі, яку часто називають неокласикою. Італієць Ludovico Einaudi, учень авангардиста Лучано Беріо, писав фортепіанні мініатюри, які граються вдома. Ісландець Jóhann Jóhannsson поєднав струнні з електронікою і став одним із найпомітніших кінокомпозиторів свого покоління: він писав музику до «Прибуття» Дені Вільнева, а за «Теорію всього» отримав «Золотий глобус». Richter у 2012 році перекомпонував «Пори року» Вівальді для Deutsche Grammophon, а згодом написав Sleep, колискову довжиною в цілу ніч. Електронні музиканти теж прийшли в цей світ: берлінець Apparat (Саша Рінг) дедалі частіше пише для оркестру й театру. А Сильвестров у 2022 році, на дев’ятому десятку, виїхав з Києва до Берліна і продовжує писати свої тихі молитви за Україну.

З чого почати слухати

Почни з Tabula Rasa Пярта на ECM, диска 1984 року, з якого почалася ECM New Series. Fratres, Cantus пам’яті Бенджаміна Бріттена і друга частина Tabula Rasa, Silentium, найкраще показують, як кілька нот здатні заповнити кімнату. Потім послухай «Тихі пісні» Сильвестрова в записі ECM, де співає баритон Сергій Яковенко. Це музика з київської квартири 1970-х, яка звучить як спогад про щось, чого ти ніби й не переживав.

Далі The Blue Notebooks Max Richter: його варто слухати від першої до останньої доріжки, бажано ввечері, щоб голос Свінтон і струнні склалися в один довгий щоденник. А на завершення спробуй Orphée Jóhann Jóhannsson (2016), одну з його останніх сольних платівок, де міф про Орфея звучить як прощання з тим, кого вже не повернеш.