Bluegrass ³

Восьмого грудня 1945 року на сцені Grand Ole Opry, нешвільської радіопрограми, яку слухав увесь американський Південь, вийшов грати двадцятиоднорічний хлопець із Північної Кароліни. Його звали Earl Scruggs. Він грав на банджо трьома пальцями правої руки, і зал не повірив своїм вухам: ноти сипалися, як дріб по бляшаному даху. Того вечора в гурті Білла Монро вперше зійшлося все, що ми тепер називаємо блюграсом.

У цій музиці немає жодного дроту чи підсилювача, але вона мчить, як потяг під укіс. Корені в неї сільські, а виконання віртуозне. Звучить вона як стара пісня з ґанку, яку раптом заграли вдвічі швидше і вдвічі чесніше.

Високий самотній голос: про що співає блюграс

Блюграс — це туга за домом на повній швидкості. Він співає про хатину в горах, куди вже не повернешся, про матір біля вікна, про кохання, що пішло, про смерть, яка завжди поруч, і про віру, з якою все це можна витримати. Голос тут високий і напружений, майже на межі крику. Його називають high lonesome sound, «високий самотній звук». Так співає людина, якій боляче, але яка не дозволяє собі розклеїтися.

Саме за цей парадокс блюграс і люблять: слова часто сумні, а музика бадьора, аж ноги самі йдуть у танець. У смутку тут не тонуть, від нього тікають. Блюграс ставлять, коли сумуєш за кимось далеким, коли хочеться відчути своє коріння або коли просто треба, щоб поруч хтось грав чесно й дуже добре. Ця музика каже: втрати — частина життя, але поки дзвенять струни, ти не сам.

Кентуккі, радіо й дорога на північ

Bill Monroe народився 1911 року в Розайні, штат Кентуккі, наймолодшим у великій фермерській родині. Він рано осиротів і жив у дядька Пендлтона Вандівера. Дядько був сільським скрипалем, і хлопець підігравав йому на танцях на мандоліні та гітарі. Ще одним учителем став Arnold Shultz, темношкірий гітарист і скрипаль із тих самих країв: від нього Монро взяв блюз і відчуття ритму. Згодом він написав пісню про дядька, «Uncle Pen». У ній чути, звідки взялася ця музика: з сільських танців, де головною була скрипка.

У 1930-х Монро грав із братом Чарлі в дуеті Monroe Brothers, а 1938 року зібрав власний гурт. Назву він дав на честь рідного Кентуккі, «штату блакитної трави». Наступного року Blue Grass Boys стали постійними учасниками Grand Ole Opry. Після війни мільйони людей з Аппалачів поїхали на заводи Детройта, Огайо й Чикаго. Для них радіо з Нешвілла було ниткою, що зв’язувала з домом. А блюграс став звуком цього дому: старим, але швидким, як нове міське життя.

Назад до струн, але на повній швидкості

У 1940-х кантрі ставало електричним: у барах-хонкі-тонках гриміли підсилені гітари, а на заході грали біг-бендовий вестерн-свінг. Монро пішов у протилежний бік. Він повернув провідну скрипку, акустичні струни й високу гармонію старих церковних співів. Але музейною реконструкцією це не стало: сільський стрінг-бенд у нього отримав енергію джазу й блюзу. Дисципліна важила для Монро більше, ніж слава. Бендлідером він був суворим, і коли 1948 року Lester Flatt та Earl Scruggs пішли від нього й заснували Foggy Mountain Boys, він роками з ними не розмовляв. Не менше його дратували The Stanley Brothers, Картер і Ральф Стенлі з Вірджинії. Спершу вони копіювали його звук, а потім знайшли власний, темніший і гірськиший. Так стиль одного гурту став мовою цілого покоління.

Мандолінний «чоп» замість барабанів

У класичному блюграсі немає ударних, і вони тут не потрібні. Контрабас тримає сильні долі, гітара веде рівне «бум-чік», а мандоліна різко глушить акорд на слабку долю. Цей сухий «чоп» працює як малий барабан. Над цим каркасом банджо безперервно крутить рулади в стилі Скраггса, а скрипка тягне довгі ноти, повні суму. Інструменти по черзі виходять на соло, які тут звуть break. Як у джазі, кожен намагається переграти попереднього. Співають у два-три голоси, і тенор злітає над мелодією вище, ніж здається можливим. Класична картина — увесь гурт навколо одного мікрофона: на соло музикант підходить ближче, а потім відступає. Фольклорист Alan Lomax 1959 року назвав блюграс «фолком на овердрайві», і точніше не скажеш.

Від Bonnie and Clyde до джем-бендів

Наприкінці 1950-х фолк-відродження привело блюграс до міських студентів і на фестивалі, а кіно й телебачення познайомили з ним усіх. Під «Foggy Mountain Breakdown» від Flatt & Scruggs мчать погоні у фільмі Bonnie and Clyde 1967 року. Того ж року The Osborne Brothers, брати Боббі й Сонні, відомі незвично високим тріо, записали «Rocky Top». Згодом ця пісня стала одним із символів Теннессі. У 1970-х довговолоса молодь на кшталт New Grass Revival додала рок, і так з’явився ньюграс. Jerry Garcia з Grateful Dead грав на банджо в гурті Old & In the Way. Далі традицію підхопили Alison Krauss та Union Station, Chris Thile з Nickel Creek і Punch Brothers, а пізніше Billy Strings. Навіть банджо у фолк-року Mumford & Sons — далеке, але впізнаване відлуння тих самих рулад Скраггса.

З чого почати слухати блюграс

Почніть із джерела: записів Bill Monroe and His Blue Grass Boys кінця 1940-х, де грають Flatt і Scruggs. Їх зібрано, наприклад, на The Essential Bill Monroe & His Blue Grass Boys 1945–1949. Там чути, як стиль народжується просто під час гри. Далі поставте Foggy Mountain Banjo від Flatt & Scruggs 1961 року. Це інструментальний альбом, де банджо Скраггса звучить як ціла школа гри. Щоб почути «високий самотній звук» у чистому вигляді, увімкніть ранні записи The Stanley Brothers для Columbia: голос Ральфа Стенлі пробирає досі.

Якщо цікаво, як ця мова звучить сьогодні, послухайте Cuttin’ Grass Vol. 1 від Sturgill Simpson. 2020 року цей кентуккієць переграв власні пісні з блюграсовими майстрами, серед яких скрипаль Stuart Duncan і мандолістка Sierra Hull. Це найкращий доказ того, що музика Монро досі жива.