Celtic Folk ⁴

Звичайний дублінський паб, вечір середи. Сцени немає. За кутовим столиком сидять зі скрипкою, дерев’яною флейтою, бляшаним свистком і бубном із козячої шкіри. Хтось починає мелодію, решта підхоплюють, три реели йдуть один за одним без паузи, а за сусідніми столиками відбивають ритм черевиками. Ця музика старша за будь-яку платівку: її передавали з рук у руки, від скрипаля до учня, і вона вижила там, де багато чого не вижило.

Кельтська музика — це родина традицій атлантичного краю Європи: Ірландії, Шотландії, Бретані, Галісії, Уельсу. Вона цілком могла стати музейним експонатом. Натомість у 1960–70-ті вона народилася вдруге й навчила рок, панк і поп говорити мовою волинки.

Про дім, який доводиться покидати

У серці цієї музики — дорога з дому. Після Великого голоду 1840-х Ірландія десятиліттями втрачала людей: вони пливли кораблями до Америки, їхали на будови Лондона й на фабрики Глазго. Тому тут так багато пісень про прощання, море, листи додому й могили на чужині. Проте сум тут ніколи не перемагає остаточно: після повільної мелодії, схожої на зітхання, неодмінно вривається джиґа, і навіть на поминках люди виходять танцювати.

У цьому її головна правда: горе й радість уміщаються в один вечір, і одне не скасовує іншого. Вона каже слухачеві: за тобою стоять покоління, ти — частина розмови, яка почалася задовго до тебе. Її ставлять, коли сумують за кимось далеким, і коли збираються друзі й хочеться, щоб стіни тряслися. Тому себе в ній упізнають навіть ті, хто ніколи не був в Ірландії: кожен колись їхав з дому або чекав, що хтось повернеться.

Від сільських танців до дублінської сцени

Століттями ця музика жила в бідних сільських громадах, де говорили гельською чи бретонською. Її грали на домашніх танцях, весіллях і поминках. До середини XX століття її витіснили радіо, міста й танцювальні оркестри з модними хітами, а молодь соромилася «селянських» мелодій своїх дідів. Перелом почався в Дубліні. 1960 року композитор Seán Ó Riada зібрав народних музикантів для театральної вистави й створив із них ансамбль Ceoltóirí Chualann. Замість звичної гри в унісон він розписав інструментам гармонії й діалоги, як для камерного оркестру, і повернув на сцену бойран. Його волинщик Paddy Moloney 1962 року заснував The Chieftains — гурт, який згодом повіз ірландські мелодії по всьому світу.

У Бретані ця історія була ще особистішою. Georges Cochevelou мріяв відродити бретонську арфу, що мовчала століттями, і зробив її за зразком середньовічної ірландської. Грати на ній навчився його син, який узяв собі ім’я Alan Stivell. 28 лютого 1972 року його концерт у паризькій Olympia транслювало національне радіо, і бретонці збиралися в барах слухати його, як футбольний чемпіонат.

Проти сорому за власне коріння

Головний суперник цієї музики — не інший жанр, а відчуття, що твоя культура провінційна й другорядна. Для ірландців це була тінь англійської, для бретонців — паризький централізм. Відродження дало голос маленьким мовам і людям, яких столиці вважали глибинкою. І в ньому жило ставлення, протилежне шоу-бізнесу: у старих мелодій немає автора, у сесії немає зірки, а найкращий музикант — той, хто знає більше мелодій і вміє вчасно поступитися іншим.

Волинка під ліктем і бубон з козячої шкіри

Звучання виросло з танцю й з того, що можна принести в хату до сусіда. В ірландську волинку uilleann не дмуть: повітря качають міхом під ліктем, музикант сидить, а мелодія пливе над гудінням бурдону. Скрипка й флейта прикрашають ноти дрібними форшлагами, тож одна мелодія ніколи не звучить двічі однаково. Бойран, рамковий бубон, по якому б’ють двосторонньою паличкою, тримає пульс. Джиґа на шість восьмих котиться колом, реел біжить рівним кроком. У 1960-х до цього додалася грецька бузукі, і дзвінкий ритмічний каркас з неї потім став основою кельтського фолк-року.

Від пабної сесії до панку

У 1970-х Planxty і The Bothy Band довели, що традиційна музика може мати енергію рок-концерту, а Horslips і сам Stivell підключили її до електрогітар. 1982 року в Лондоні Shane MacGowan, син ірландських емігрантів, зібрав The Pogues: панківська злість, банджо, свисток і пісні про бідних і бездомних лондонських ірландців — тих самих, про кого співали старі балади. Під Бостоном 1996 року з’явилися Dropkick Murphys і з’єднали волинку з хардкор-панком. Їхня «I'm Shipping Up to Boston» на слова американського фолк-співака Woody Guthrie прозвучала у фільмі Скорсезе «The Departed».

З чого почати слухати

Почніть з «À l'Olympia» Alan Stivell (1972): першу половину концерту він грає акустично, другу — з електрогітарою, і за один вечір чути, як бретонський танець перетворюється на рок. Далі — дебютний «Planxty» (1973): волинка Liam O'Flynn, бузукі й голос співака Christy Moore звучать легко й живо, наче сесію в пабі записали з усією її свободою. Потім «Rum Sodomy & the Lash» The Pogues (1985), спродюсований британським співаком Elvis Costello, — гучний вечір емігрантів, де сміх уже не відділиш від сліз.

І наостанок «The Soul Cages» Sting (1991). Альбом відкриває «Island of Souls» з нортумбрійською волинкою Kathryn Tickell, найвідомішої виконавиці на цьому інструменті, а вся платівка — про батька, верфі Ньюкасла й море, про яке той мріяв. Вона доводить, що душа кельтської музики не у візерунках і костюмах. Вона в умінні говорити про втрату так, щоб після неї хотілося жити далі.