Balearic & Dream House ¹

Шоста ранку. Клуб уже напівпорожній, у вухах ще гуде ніч. І тут діджей замість чергового удару ставить просту фортепіанну мелодію поверх рівного біту. Зала, яка годину тому шаленіла, раптом завмирає: люди обіймаються, хтось плаче. Так звучали балеарик і дрім-хаус, танцювальна музика, яка вперше дозволила собі бути ніжною.

Розквіт стилю тривав лише кілька років у середині 90-х. Але після нього лишилися мелодії, які впізнають навіть ті, хто ніколи не бував у клубі. Ця музика розповідала не про саму ніч, а про те, що настає після неї.

Музика, щоб повернутися додому живим

Балеарик і дрім-хаус — про втому, яка стає світлом. Про стан, коли тіло вже не може танцювати, а серце ще не хоче, щоб усе закінчилося. Тут немає агресії та гонитви, якими жили тогочасні транс і техно. Натомість є тиха меланхолія, вдячність за ніч і передчуття ранку. Щастя і смуток тут звучать однією нотою.

Душу стилю найкраще пояснює історія його головного треку. Роберт Майлз (Robert Miles) — італійський діджей, народжений у Швейцарії під ім’ям Роберто Кончина. «Children» він написав після того, як батько показав йому фотографії дітей, загиблих у війні в колишній Югославії. Була й друга причина: в Італії молодь після ночі на дискотеках засинала за кермом, і ці загибелі прозвали «суботньою різаниною». Майлз хотів створити трек, яким діджей закриватиме сет, щоб люди виходили з клубу заспокоєними. Довести, що пісня врятувала бодай одне життя, неможливо, але багато діджеїв справді завершували нею ночі. Тому люди й упізнають у цій музиці себе: вона дбає про того, хто слухає.

Від заходу сонця на Ібіці до італійських автострад

Слово «балеарик» народилося на Ібіці у 80-х. Аргентинець DJ Alfredo у клубі Amnesia, де танцювали просто неба, змішував усе підряд: хаус, поп, середземноморські пісні, інді. Головним правилом для нього був не жанр, а настрій ночі біля моря. Улітку 1987 року четверо англійських діджеїв — Пол Оукенфолд, Денні Ремплінг, Ніккі Голловей і Джонні Вокер — почули Альфредо і привезли цей дух до Лондона. Звідти виросли клуби Shoom і Spectrum, а потім і «друге літо любові» 1988 року, тобто британський рейв-бум.

На початку 90-х на Ібіцу їхали відпочити від міських рейвів. У Сан-Антоніо прославився бар Café del Mar: його діджей Хосе Паділья добирав повільну музику під захід сонця. 1993 року німецький проєкт Energy 52 — діджей Kid Paul і продюсер Cosmic Baby — назвав на честь бару свій трек «Café del Mar». Його мелодію підказала мінімалістська п’єса бельгійського композитора Віма Мертенса. А в Італії, з її дискотеками на узбережжі та нічними переїздами між ними, з того самого настрою виріс дрім-хаус.

Турбота замість гонитви

До середини 90-х транс і техно ставали дедалі швидшими, жорсткішими й темнішими. Рейв перетворювався на марафон на виживання, а газети писали про наркотики й смерті на дорогах. В Італії матері загиблих вимагали від парламенту суворіших правил для нічних вечірок. Балеарик і дрім-хаус відповіли на це не протестом, а лагідністю. Вони не зрікалися танцполу, але повертали йому людське обличчя: мелодію, яку можна наспівати, повітря між ударами, почуття, якого не треба соромитися. Культу зірки тут теж не було: Майлз записав «Children» у маленькій саморобній студії.

Фортепіано замість сирени

Звучання дрім-хаусу випливає з цієї турботи. Рівна бочка на кожну долю, близько 130 ударів на хвилину, м’який, наче приглушений транс-бас — тіло ще танцює. Але над цим замість різкого синтезаторного ліду грає фортепіано. Його прості, трохи сумні фрази повторюються, доки не стають заклинанням. Довкола них теплі синтезаторні пади, струнні, звуки природи: повна версія «Children» починається з грози. Вокал, якщо він є, звучить ніби з-за туману, як голос Фіорелли Квінн у «Fable» Майлза. Енергії тут навмисно менше, ніж у клубному трансі тих років: під цю музику злітають, а не вибухають.

Від світанку до великих сцен

Після «Children» усім раптом захотілося мрійливого. 1996 року італо-французьке тріо BBE випустило «Seven Days and One Week». У його складі були Бруно Санкйоні, співавтор одного з перших транс-треків «The Age of Love», і французький продюсер Еммануель Топ. Того ж року німецький проєкт Zhi-Vago видав «Celebrate (The Love)». Як мода дрім-хаус згас швидко, але його ідеї пішли далі. Прогресив-хаус узяв у нього довгі неквапливі наростання. Вокальний транс і євротранс кінця 90-х, зокрема німці ATB і Пол ван Дайк, поставили мелодію в центр треку і зберегли ту саму світлу ностальгію. А балеарська лінія Café del Mar стала чил-аутом, музикою для того ж заходу сонця, тільки вже без бочки. Сам Майлз згодом оселився на Ібіці й помер там 2017 року.

З чого почати слухати

Почніть з альбому Роберта Майлза «Dreamland» (1996). На ньому дрім-хаус звучить найповніше: «Children», «Fable» і тиха атмосфера між ними. Слухати його краще повністю і бажано вночі. Потім знайдіть сингл Energy 52 «Café del Mar» 1993 року. Це той самий місток від трансу до заходу сонця, з якого все почалося, а в численних реміксах цього треку легко загубитися.

Щоб почути, як цей настрій ставав поп-хітом, увімкніть «Games» BBE (1998) із «Seven Days and One Week» і «Flash». А балеарське коріння знайдете на першій компіляції «Café del Mar», яку 1994 року зібрав Хосе Паділья. Під цю музику на Ібіці дивилися, як сонце сідає в море.