Rare Groove & Deep Funk ¹

Уяви платівку, яку колись видали маленьким тиражем, продавали після концертів і забули за тиждень. Двадцять років вона лежить у коробці на чиємусь складі. Потім хтось у Лондоні ставить її о другій ночі, і зал вибухає. Рер-грув і дип-фанк — історія про такі другі життя. Цей стиль не стільки записали музиканти, скільки відкрили слухачі: діджеї, колекціонери й танцюристи, які полізли в архіви чорної американської музики глибше, ніж будь-хто до них.

Сама музика здебільшого народилася наприкінці 60-х і на початку 70-х. Це важкий, часто інструментальний фанк, який грали сесійні бенди, клубні гурти з провінції й музиканти без контракту на альбом. А назви з’явилися пізніше, в Лондоні 80-х і 90-х. Тоді ця музика стала спільною таємною мовою цілого покоління і фундаментом для хіп-хопу.

Музика, яка не просить, щоб її любили

У дип-фанку немає історії про кохання, яку треба дослухати до останнього куплету. Тут є барабан, бас і тіло, яке на них відповідає. Це музика прямої дії: вона не пояснює, що ти маєш відчувати, а просто вмикає рух. Тому вона така чесна: її неможливо прикрасити, бо грув або тримає, або ні. Багато цих записів зробили люди, які розуміли, що слави не буде. Місцевий гурт, один сингл, сторона Б, на яку ніхто не подивиться. Звідси дивна свобода: граємо, як відчуваємо, бо втрачати нічого.

Для слухача рер-грув — це почуття знахідки. Хто вперше чує «(I Got) So Much Trouble in My Mind» Sir Joe Quarterman, впізнає в ній себе. Там є втома, тиск і гроші, яких бракує, а ще впертість, з якою ти все одно встаєш і йдеш танцювати. Цю музику ставлять не для того, щоб утекти від світу, а щоб витрусити його з себе. Вона про гідність простих людей і про те, що найкраще часто лежить там, куди індустрія не дивилася. А ще про радість копати: перебирати ящики, шукати й ділитися знайденим.

Від вечірок Бронкса до піратського ефіру Лондона

Коріння — у фанку кінця 60-х. James Brown зробив ритм головним героєм пісні, а його бенд The JB's на чолі з тромбоністом Fred Wesley довів цю ідею до межі. У «Doing It to Death» пісня перетворюється майже на чистий грув, що крутиться й не відпускає. У Новому Орлеані The Meters грали сухий, пружний інструментальний фанк, а у Вашингтоні Sir Joe Quarterman & Free Soul записали свій гіркий гімн. Навіть у Лондоні органіст Alan Hawkshaw, сесійний музикант, що писав бібліотечну музику для телебачення, видав 1968 року під вивіскою The Mohawks «The Champ». Цей шматок гаммондового фанку потім розберуть на семпли десятки продюсерів.

Наприкінці 70-х диско витісняє фанк з ефіру, і ці платівки опиняються в кошиках з уцінкою. Але саме там їх і знаходять. У Бронксі ямайський іммігрант DJ Kool Herc помітив, що найдужче люди танцюють на брейках — коротких шматках, де лишаються самі барабани. Він почав подовжувати їх, перекидаючись між двома однаковими платівками. Його головною зброєю став «Apache» Incredible Bongo Band. Це студійний проєкт, який зібрав продюсер лейблу MGM Michael Viner, а сам трек — фанкова переробка старої гітарної мелодії, яку прославив британський гурт The Shadows. Herc назвав цей запис національним гімном хіп-хопу. А в Лондоні в середині 80-х діджей Norman Jay, один із засновників піратської радіостанції Kiss FM, вів «The Original Rare Groove Show» і влаштовував нелегальні вечірки на складах під назвою Shake 'n' Fingerpop. Так з’явилося саме слово «рер-грув».

Проти глянцю і культу новинок

У 80-х поп-музика блищала синтезаторами й дорогим продакшном, а великі лейбли продавали нове як найкраще. Рер-грув став тихим бунтом проти цього: найсильніше вже записано, просто ви про це не знаєте. Norman Jay згадував, що ставив речі, які вважав загальновідомими, а виявилося, що ніхто їх не чув. Це була музика для чорної та змішаної молоді Лондона, для тих, кого не чекали в модних клубах: склад, саундсистема, незнайомі люди, які танцюють до ранку. Згодом шотландець Keb Darge, колишній танцюрист легендарної сцени northern soul у клубі Wigan Casino, пішов ще далі. 1994 року він запустив вечірки Legendary Deep Funk, які потім переїхали в колишній стрип-клуб Madame Jojo's у Сохо. Назвою «дип-фанк» він хотів сказати одне: ми копаємо глибше, ніж будь-хто до нас. Найжорсткіший фанк він часто знаходив на зворотних сторонах рідкісних соул-синглів.

Барабан, бас і нічого зайвого

Звучання стилю виросло з бідності й поспіху. Запис за один-два дублі в маленькій студії, кілька мікрофонів, барабани сухі й близькі, ніби ударник сидить у твоїй кімнаті. Бас товстий і трохи брудний: він не підтримує мелодію, він сам і є мелодією. Гітара не грає соло, а дрібно «чикає» на одній ноті. Духові вриваються короткими різкими фразами, а орган Hammond гарчить. Голос, якщо він узагалі є, звучить як крик, вигук чи команда бенду, а не як історія на три куплети. І головне — брейк: момент, коли замовкає все, крім барабанів. Саме заради цих кількох тактів діджеї згодом полювали на платівки.

Що виросло з чужих брейків

Найбільший спадок стилю — хіп-хоп. Брейкданс отримав назву від тих самих брейків. А коли з’явилися семплери, золота доба хіп-хопу буквально складалася зі старих фанкових платівок: брейк з «Apache» звучить у треках від LL Cool J до Nas. У Британії на рер-грув-вечірках виросли Soul II Soul, а Gilles Peterson і Eddie Piller перетворили любов до старого фанку й джазу на acid jazz. Пізніше з’явилися лейбли, що записують новий фанк по-старому, як-от бруклінський Daptone: його гурт Dap-Kings грав на записах Amy Winehouse. А BADBADNOTGOOD з Торонто, які починали з джазових каверів на хіп-хоп-біти, замкнули коло. Вони грають наживо те, що колись вирізали з вінілу.

З чого почати слухати

Почни з «Bongo Rock» Incredible Bongo Band. Студійні музиканти перетворюють чужі старі інструментали на фанк, а в «Apache» звучить брейк, з якого почався хіп-хоп. Далі — «Doing It to Death» Fred Wesley & The J.B.'s: оркестр James Brown, якому нарешті дали розгорнутися, і грув, що тягнеться так довго, аж час зупиняється. Потім дебютний альбом «The Meters»: тут новоорлеанський фанк звучить майже аскетично, і кожна пауза важить не менше за ноту. А щоб почути, як цей дух живе сьогодні, постав «Talk Memory» BADBADNOTGOOD — живу, вільну музику, яка пам’ятає, звідки взялися її барабани.