Вінілові платівки Interpol

Interpol зібралися в Нью-Йорку 1997 року й на початку двохтисячних опинилися в центрі хвилі, яку критики назвали пост-панк-ривайвлом. Основа складу не змінюється з першого дня: Пол Бенкс із голосом і гітарою та Деніел Кесслер, який пише більшість гітарних ліній. Барабанщик Сем Фоґаріно прийшов 2000-го й відтоді теж нікуди не подівся.

Як змінювалося звучання

Ранній період тримався на басі Карлоса Денґлера — саме його партії давали гурту ту рухливу, майже танцювальну нижню частину, поверх якої дві гітари сплітали холодний малюнок. Денґлер пішов у травні 2010 року, і наступні платівки записувалися без нього; кілька місяців на концертах бас грав Девід Пахо, а потім гурт узагалі перестав шукати постійного басиста.

Після цього звучання поступово важчало й густішало. Гітари залишилися впізнаваними, але місця для баса стало менше, а мелодія перебралася вгору, до вокалу. У метаданих MusicBrainz гурт досі описується трьома мітками з майже однаковою вагою — indie rock, post-punk і post-punk revival, і Discogs розкладає їхні платівки так само нейтрально, як alternative rock та indie rock, обходячи слово «пост-панк» стороною.

«Marauder» 2018 року й «The Other Side Of Make-Believe» 2022-го — дві різні відповіді на питання, що робити гурту з такою біографією. Перший записаний швидко й нарочито шорстко, з двома короткими інтерлюдіями посеред треклиста. Другий зроблений у Лондоні на студії Battery, зводив його Алан Моулдер, і це найспокійніша, найменш нервова платівка гурту.

Що шукати на вінілі

Обидві наші позиції — червоний вініл, обидві обмежені, і обидві пройшли через одні руки: лаки різав Джо Ніно-Ернес на Sterling Sound, мастеринг у першому випадку робив Ґреґ Калбі, у другому — Калбі разом зі Стівом Феллоуном. Це той рідкісний випадок, коли дві платівки різних років можна порівнювати без поправки на інженера.

«Marauder» продавався тільки через сам лейбл Matador і напряму від гурту, у роздріб червона версія не потрапляла — тож будь-який примірник у магазині сьогодні перепроданий, і це нормально. У конверт вкладено друкований внутрішній пакет із текстами й код на цифрову копію; код за сім років майже напевно вже неробочий, розраховувати на нього не варто. У раннауті сторони B там залишилася смішна помилка гравера: замість STERLING вибито TERLING, з утраченою першою літерою.

З «The Other Side Of Make-Believe» історія цікавіша. У раннаутах видно, що лаки спершу підписали чужим каталожним номером, а потім виправляли просто в металі: на стороні A стоїть OLE-1875LP-A з перекресленим OLE1670LP-A, а на стороні B рівно навпаки — залишений OLE1670LP-B і закреслений OLE-1875LP-B. Дві сторони одного диска виправляли в різні боки, і обидві так і пішли в тираж.

Ще дві деталі. Перші примірники з незалежних магазинів комплектувалися значком, двома наліпками й набором із шести листівок у чорному конверті — усе це лежало поверх плівки, тому в запакованому вигляді комплект давно розгублено. І обкладинка тут не намальована для альбому: це робота «Equilibrium» Тіма Геда 1975 року, узята в художника й галереї. У нашій картці цієї платівки країна записана як «США и Европа» російським написанням посеред українського поля, а в «Marauder» у те саме поле потрапили обидві мовні версії одразу — це наші помилки, і їх треба чистити.

З чого почати

Знайомство з гуртом логічно починати не з цих двох платівок, а з ранніх альбомів початку двохтисячних — там звучання, за яке Interpol узагалі полюбили. «Marauder» підійде тим, кому потрібен гурт у бойовому режимі: тринадцять позицій, сторона A на 21:47, сторона B на 22:47, дві інтерлюдії як паузи для дихання. «The Other Side Of Make-Believe» — навпаки, для довгого повільного прослуховування, одинадцять треків без жодного різкого руху.

Шукати ці диски в каталозі треба в Post-Punk. Але за характером пізні альбоми гурту ближчі до Indie Rock, і саме так їх класифікує Discogs — якщо збираєте за звучанням, а не за історією, починайте звідти.