Вінілові платівки Placebo

Placebo — випадок, коли голос упізнають раніше, ніж гурт. Високий, носовий, навмисно некомфортний вокал Браяна Молко ділив аудиторію навпіл із першого альбому 1996 року і продовжує ділити: люди або приймають його за п’ять секунд, або не приймають ніколи. Все інше в гурті — гітарний звук, тексти, оформлення платівок — будувалося навколо цієї особливості, а не всупереч їй.

Тридцять років у трьох поворотах

Гурт зібрався в Лондоні 1994 року, і по суті це завжди був дует: Молко і Стефан Олсдаль. Барабанники змінювалися — Роберт Шульцберг пішов 1996-го, Стів Г’юїтт відіграв найдовше, з 1996 по 2007 рік, Стів Форрест тримався до 2015-го, після чого постійного ударника в складі просто немає. Молко народився в Бельгії, Олсдаль у Швеції, зустрілися вони в Люксембурзі, а грати почали в Лондоні — для британського гурту біографія неочікувано континентальна.

Звук мінявся тричі помітно. Ранній період — дебютний альбом і Without You I’m Nothing — це тонкі, різкі гітари й глем-панкова подача; на другому альбомі з’явилися глибина й простір, а заголовну пісню Молко переспівав дуетом із Девідом Бові. Далі гурт пішов у бік електроніки: на Black Market Music і Sleeping With Ghosts синтезатори й петлі почали витісняти гітару на другий план. Meds 2006 року був свідомим відкатом назад — записаний швидко, звучить сиро й тісно. Після відходу Г’юїтта на Battle For The Sun продюсування стало помітно ширшим і світлішим, а Never Let Me Go 2022 року вийшов уже після дев’ятирічної паузи.

У слухацьких мітках гурт стабільно проходить як alternative rock, і лише потім — indie rock та britpop. Останнє радше про епоху, ніж про музику: з тим, що робили Blur чи Oasis, у Placebo спільного мало.

Що шукати на вінілі

Більшість того, що зараз лежить на полицях, — перевидання 2019–2022 років під маркою Elevator Music. Це не оригінальні преси дев’яностих і не збирацькі раритети: альбоми 1996–2003 років перевидані з ремастерингом і розкладними конвертами. Плюс тут очевидний — оригінальні британські преси Without You I’m Nothing і Black Market Music коштують дорого й трапляються рідко, а звук перевидань зроблений з нормальних майстер-стрічок, а не з компакт-диска.

Друга річ, яку варто перевіряти в цій дискографії, — кількість платівок. Never Let Me Go виданий на двох дисках, і це не маркетинг: альбом довгий, і розкидати його на чотири сторони було єдиним способом не задушити динаміку. Ранні альбоми вкладаються в одну платівку.

Третє — розкладний конверт. У перевиданнях Elevator Music він майже скрізь, і це та рідкісна ситуація, коли gatefold має практичний сенс: у Placebo щільна поліграфія з текстами, і на розвороті її нарешті видно.

З чого почати

Найпряміший вхід — Meds. Він короткий, злий, майже без електроніки, і якщо після нього голос Молко не дратує, решта дискографії піде легко. Ця платівка й розходиться в нас найшвидше серед ранніх.

Тим, хто прийшов за атмосферою, а не за гітарами, більше підійде Sleeping With Ghosts: там найбільше синтезаторів і найменше поспіху. А хто хоче почути гурт у найширшому продакшені — Battle For The Sun, зроблений уже без Г’юїтта і звучить відповідно.

Формально Placebo живуть у нас в альтернативному року. Хронологічно ж вони — сучасники брітпопу, і хоча звучали інакше, полиця поруч допомагає зрозуміти, від чого саме гурт відштовхувався.