Поставте голку на першу доріжку. Дзенькає челеста, тихо, як музична скринька в дитячій. Сонний голос співає про недільний ранок, і здається, що це найлагідніша платівка 1967 року. Не вірте. За кілька хвилин той самий голос уже стоїть на розі вулиць у Гарлемі з двадцятьма шістьма доларами в кишені й чекає на людину, яка спізнюється.
Цю платівку записали за кілька днів у напівзруйнованій студії, за неї платив найвідоміший художник Америки, а на обкладинці замість назви гурту стоїть його підпис і банан. Три великі лейбли від неї відмовилися і радіо її майже не помітило. Сьогодні її називають однією з платівок, що змінили музику. Ось як це було.
Чому це ікона
У травні 1982 року журналістка Крістін Маккенна розмовляла для Los Angeles Times із британським музикантом і продюсером Брайаном Іно. «Нещодавно я говорив із Лу Рідом, і він сказав, що перша платівка Velvet Underground за перші п’ять років розійшлася тиражем лише 30 000 копій, — розповів Іно. — Але для такої кількості людей це був надзвичайно важливий запис. Думаю, кожен, хто купив одну з тих 30 000 копій, заснував гурт!» Цифра, до речі, занижена: за звітом лейбла MGM, до лютого 1969-го продали понад 58 тисяч. Але суть Іно схопив точно. Без неї важко уявити панк, нью-вейв та інді-рок.
У 2006 році Бібліотека Конгресу США внесла альбом до Національного реєстру звукозаписів, у 2008-му він потрапив до Зали слави «Греммі». Британська The Observer поставила його на перше місце серед 50 альбомів, що змінили музику, Pitchfork назвав найкращим альбомом 1960-х, а Billboard у 2023-му визнав банан найкращою обкладинкою всіх часів. У списку 500 найкращих альбомів Rolling Stone (редакція 2020 року) платівка стоїть на 23-му місці.
Нью-Йорк, 1965. Поет на конвеєрі пісень
На початку 1960-х Лу Рід, хлопець із Лонг-Айленда, вчився в Сірак’юському університеті в поета Делмора Шварца. Шварц навчив його головного: слова мають важити. А потім Рід пішов працювати штатним автором на дешевий лейбл Pickwick Records. Там пісні писали під замовлення, під будь-яку моду. Сам Рід називав себе «Керол Кінг для бідних».
Для однієї з таких пісеньок, танцювальної пародії «The Ostrich», Рід налаштував усі струни гітари на одну ноту. Звук вийшов гудючий, як у волинки. Цим зацікавився валлієць Джон Кейл. Він приїхав до США на стипендію імені диригента Леонарда Бернстайна і грав у Ла Монте Янга, композитора, який міг годинами тягнути один акорд. Кейл грав на альті, струнному інструменті трохи більшому за скрипку, і теж любив гудіння. Рід приніс тексти про вулицю, Кейл — смак до шуму й тяглого звуку.
До них приєднався Стерлінг Моррісон, гітарист і давній університетський товариш Ріда. Назву взяли з дешевої книжки 1963 року про таємне життя американських передмість: «The Velvet Underground», «Оксамитове підпілля». Коли перший барабанщик пішов, бо вважав платний концерт зрадою мистецтва, місце за ударними зайняла Морін Такер, молодша сестра їхнього приятеля. Вона грала стоячи, на кількох барабанах, часто м’якими калатальцями, майже без тарілок. Саме її простий, як серцебиття, ритм став опорою всього гурту.
У грудні 1965-го вони мали постійну роботу в кав’ярні Café Bizarre у Грінвіч-Віллиджі. Власник якось заборонив їм грати «The Black Angel’s Death Song» , надто вже вона була пронизлива. Гурт зіграв її знову, ще голосніше, і його вигнали. Але приблизно тоді ж у залі побували гості, які все змінили.
Срібна Фабрика і німецька співачка
Режисерка експериментального кіно Барбара Рубін привела на концерт Енді Ворхола. На той час Ворхол уже був зіркою: художник, який зробив мистецтво з банок супу Campbell і портретів Мерилін Монро. Його майстерня на 47-й вулиці називалася просто Фабрика. Стіни там обклеїли срібною фольгою, і день у день туди сходилися художники, поети, актори, модники й люди, яких більше ніде не приймали.
Ворхол захотів мати власний рок-гурт і став менеджером Velvet Underground. Але поставив умову: з ними співатиме Ніко. Справжнє ім’я — Кріста Пеффген, вона народилася в Кельні, з шістнадцяти років працювала моделлю для Vogue та Elle, мелькнула в «Солодкому житті» Фелліні, а в 1965-му записала в Лондоні сингл, який продюсував молодий Джиммі Пейдж. Висока, холодна, з низьким голосом і сильним німецьким акцентом. Гурт погодився неохоче. Рід віддав їй три пісні, і саме тому альбом називається «The Velvet Underground & Nico»: вона була гостею, а не учасницею.
Для Ніко Рід написав «I’ll Be Your Mirror» , за переказами — після фрази, яку вона кинула йому після одного з концертів. А «Femme Fatale» з’явилася на прохання самого Ворхола: він хотів пісню про Еді Седжвік, найяскравішу дівчину Фабрики.
Вибухова пластмаса неминучості
У квітні 1966 року Ворхол орендував польський клуб «Дом» на Сент-Маркс-плейс в Іст-Віллиджі й запустив шоу з дивною назвою Exploding Plastic Inevitable, «Вибухова пластмасова неминучість». Гурт грав, а на нього проєктували фільми Ворхола, ще й крізь кольорові скельця. Миготіли стробоскопи, такі яскраві, що музиканти почали виходити на сцену в темних окулярах. Поряд танцювали Джерард Маланга, поет і помічник Ворхола, та актриса Мері Воронов, у чорній шкірі й з батогами.
У травні шоу поїхало до Лос-Анджелеса, у клуб The Trip. Каліфорнія тоді жила хіпі, квітами й любов’ю, і нью-йоркський гуркіт там сприйняли як прибульців. Журнал KRLA Beat зібрав відгуки знаменитостей. Девід Кросбі з The Byrds сказав: «Це як їсти бананово-горіхову мочалку для посуду».
Чотири дні на 54-й вулиці
Платівку записали ще до цієї поїздки. У квітні 1966 року Ворхол разом із Норманом Долфом, менеджером із продажу Columbia Records і любителем авангарду, заплатив за кілька днів у студії Scepter на Західній 54-й вулиці. Згодом у цьому будинку відкриється легендарний клуб Studio 54, а тоді він розвалювався. «Ми зайшли і побачили, що підлогу розібрано, стін немає, а працюють лише чотири мікрофони», — згадував Кейл. На все пішло приблизно десять годин запису. Але гурт не губився: «Ми репетирували ці пісні півтора року», — пояснював Кейл. Такер ніколи раніше не була в студії, і подруга гурту тримала руками її барабани, щоб ті не їздили.
Ворхол у студії з’являвся рідко, за словами Долфа, години на дві за весь час, і був радше глядачем. Але офіційно продюсером записано саме його. Рід пізніше пояснював, що Ворхол зробив головне: прикрив гурт від усіх, хто хотів би щось «виправити».
Потім почалися відмови. Columbia, Atlantic та Elektra сказали «ні». Платівку взяв Том Вілсон, один із перших темношкірих продюсерів великого поп-бізнесу. Саме він працював із Бобом Діланом над «Like a Rolling Stone» і додав електрогітари до «The Sound of Silence» Simon & Garfunkel. Вілсон перейшов на джазовий лейбл Verve, що належав MGM, і привів туди гурт. У травні, коли Velvet були в Лос-Анджелесі, вони наново записали в голлівудській студії TTG «Heroin» , «I’m Waiting for the Man» і «Venus in Furs» . А в листопаді Вілсон попросив пісню, яку можна поставити на радіо. Так з’явилася «Sunday Morning» , яка відкриває альбом.
Платівка вийшла в березні 1967 року, майже через рік після запису. Того ж літа світ слухав «Sgt. Pepper» The Beatles і співав про квіти у волоссі. На цьому тлі Velvet виглядали чужими. До того ж у червні MGM відкликала тираж через суперечку з обкладинкою, про яку нижче. Найвище, куди піднявся альбом у Billboard, було 171-ше місце.
Що залишилося
Кожен, хто почув цю платівку, як ніби отримував дозвіл: можна писати про справжнє місто, можна шуміти, можна грати просто й водночас дивно. Менеджер молодого Девіда Бові Кен Пітт привіз із Нью-Йорка тестовий диск ще наприкінці 1966-го, і вже наступного року Бові грав «I’m Waiting for the Man» на концертах. Кейл продюсував дебют The Stooges і «Horses» Патті Сміт. R.E.M. записали «There She Goes Again» і «Femme Fatale». А від Joy Division до Sonic Youth і The Strokes важко знайти гітарний гурт, у якому не було б трохи Velvet.
Сам гурт після дебюту швидко змінився. Ніко пішла співати сольно, з Ворхолом розійшлися, а 1968-го Рід вивів із гурту Кейла. Слава прийшла запізно: у 1996-му Velvet Underground внесли до Зали слави рок-н-ролу, а промову на церемонії виголосила Патті Сміт. Коли у 2013-му Лу Ріда не стало, альбом уперше піднявся в британському чарті до 43-го місця.
Банан, який треба чистити повільно
Обкладинку зробив сам Ворхол. На білому тлі — жовтий банан і підпис художника. Назви гурту на лицьовому боці немає взагалі: платівку продавали як твір Ворхола. Біля кінчика банана дрібно надруковано «Peel slowly and see», «Чистіть повільно і дивіться». На перших тиражах жовта шкірка була наліпкою, яку справді можна було зняти. Під нею ховався рожевий, тілесного кольору банан. Жарт цілком у дусі Фабрики.
Для таких обкладинок знадобилася спеціальна машина, і це стало однією з причин затримки релізу. MGM погодилася на додаткові витрати, бо розраховувала, що ім’я Ворхола продасть платівку саме. На звороті — фото гурту на сцені під проєкціями. В одну з них потрапив перевернутий кадр з актором Еріком Емерсоном з фільму Ворхола «Дівчата з Челсі». Емерсон вимагав грошей і погрожував судом. MGM відкликала тираж, обличчя заретушували, а вже надруковані конверти продавали з чорною наліпкою поверх нього. У 2008 році вінілове перевидання повернуло той самий банан, який можна обчистити.
Як слухати: сторона за стороною
Рід хотів принести в рок-пісню те, що вміє роман: героїв, вулиці, справжнє життя без прикрас і без моралі. Його Нью-Йорк — це дилери й ті, хто на них чекає, дівчата з Фабрики, вечірки до ранку і люди, яким нікуди повертатися. Він не засуджує і не захоплюється. Він описує, як письменник. Ось про що ці пісні.
Сторона A · 25:25 · недільний ранок і довга ніч
Sunday Morning · 2:53 · Рід і Кейл
Остання записана пісня, яка стала першою. Ворхол порадив: «Чому б не зробити її піснею про параною?» Тому під колисковою челестою, яку Кейл помітив у студії й одразу взяв у роботу, ховається тривога: «Стережись, світ за тобою». Ніко тихо підспівує.
I’m Waiting for the Man · 4:37 · Рід
Хлопець їде з центру в Гарлем, на перехрестя Лексінгтон і 125-ї вулиці, щоб купити дозу, і чекає дилера, який, як завжди, спізнюється. Це не реклама і не застереження, а репортаж: місто, чекання, погляди перехожих. Фортепіано Кейла й гітари женуть уперед, як потяг метро.
Femme Fatale · 2:35 · Рід
Портрет Еді Седжвік на замовлення Ворхола. Ніко співає про дівчину, яка розбиває серця і йде далі. Лагідна мелодія, холодний голос, і саме від цього контрасту пісню неможливо забути.
Venus in Furs · 5:07 · Рід
Майже дослівний переказ роману австрійського письменника XIX століття Леопольда фон Захер-Мазоха «Венера в хутрі», про владу й підкорення в коханні. Альт Кейла гуде й скрипить, гітара Ріда налаштована на одну ноту, а Такер б’є повільно, як годинник.
Run Run Run · 4:18 · Рід
Галерея нью-йоркських персонажів: Підліткова Мері, Маргарита Пристрасть, Морська Хвороба Сара. Усі вони кудись поспішають, до Юніон-сквер, де можна дістати те, чого їм бракує. У кінці гітари зриваються в чистий шум.
All Tomorrow’s Parties · 5:55 · Рід
Рід написав її ще до знайомства з Ворхолом, але звучить вона як портрет його оточення: дівчина в чужій сукні, наступна вечірка, і порожнеча після неї. Ніко співає низько й повільно, а фортепіано Кейла повторює один і той самий акорд, ніби дзвін. Згодом цією назвою назвали британський фестиваль.
Сторона B · 22:41 · у самому серці шуму
Heroin · 7:05 · Рід
Рід написав її ще до Velvet Underground. Сім хвилин зсередини свідомості людини, яка залежить від наркотику: темп то пришвидшується, то стихає, альт Кейла тягне одну ноту, як сирена. Пісня не повчає і не вихваляє, а показує стан, від якого холоне.
There She Goes Again · 2:30 · Рід
Найбільш «звичайна» пісня альбому, з рифом, позиченим у «Hitch Hike» Марвіна Гея. Але під бадьорою мелодією — гірка історія про дівчину, яка знову йде з дому на вулицю, і чоловіка, що не знає, як бути.
I’ll Be Your Mirror · 2:16 · Рід
Найніжніша пісня Ріда: «Я буду твоїм дзеркалом, покажу, хто ти є». Ніко довго не могла заспівати її тихо, і, за спогадами Моррісона, дублі тривали, доки вона не розплакалася. Тоді їй сказали, що це остання спроба, і вона заспівала саме так, як треба.
The Black Angel’s Death Song · 3:10 · Рід і Кейл
Та сама пісня, за яку гурт вигнали з Café Bizarre. Рід наче низає слова заради їхнього звучання, а пронизливий альт Кейла ріже вухо.
European Son · 7:40 · Рід, Кейл, Моррісон і Такер
Присвячена Делмору Шварцу, університетському вчителю Ріда, який зневажав рок-тексти. Тому слів тут майже немає: короткий куплет, гуркіт, ніби в студії щось розбили, а потім кілька хвилин свободи, де четверо грають разом, не думаючи про пісню. Так закінчується альбом.
Усі платівки The Velvet Underground, які є в нас, зібрані на сторінці гурту. Сольні роботи окремо — на сторінках Лу Ріда, Джона Кейла і Ніко.
Замість післямови
Ми не намагалися розповісти все. Наша задача — закохати вас у цю музику і залишити більше питань, ніж відповідей. Як звучить «White Light/White Heat», другий альбом, де гурт уже без Ніко й Ворхола довів шум до межі? Що зробив Лу Рід сам, коли через кілька років разом із Бові записав «Transformer»? І куди повела Кейла та Ніко дорога після Velvet, у «The Marble Index» і «Paris 1919»?
Сподіваємося, ця історія надихне вас шукати далі. Або забрати частинку того срібного Нью-Йорка з собою, на вінілі. І так, будемо чесні: на цьому ми теж заробляємо. Але закохати вас у музику для нас усе одно важливіше.
Команда Just Punk Vinyl