Techstep ⁰

Уявіть лондонський клуб 1996 року. Ніхто не тягне рук угору й не обіймає незнайомців. Біт падає, як заводський прес, бас не гуде, а гарчить, і весь танцпол рухається, як одна напружена машина. Так звучав techstep: у цей момент драм-н-бейс відвернувся від сонця й подивився в темряву. Він не обіцяв, що все буде добре. Він казав, що майбутнє вже настало і воно холодне.

Тривога, від якої не треба тікати

Techstep розповідає про параною великого міста наприкінці тисячоліття, про відчуття, що технології біжать швидше за людину і назад дороги немає. Навіть назва лейбла, з якого він вийшов, No U-Turn, тобто «розворот заборонено», звучить як діагноз епохи. Британський журналіст Simon Reynolds написав «Energy Flash», головну книжку з історії рейв-культури. Там він назвав цю музику похоронним death-funk із «м'ясницькими» бітами. Ed Rush, один із творців стилю, казав прямо, що хоче своїми бітами робити людям боляче.

Утім, жорстокості заради жорстокості тут немає. Techstep дає напругу без розрядки, і в цьому його чесність. Він не обдурює слухача фальшивою ейфорією, а дозволяє пройти крізь тривогу до кінця і вийти з неї сильнішим. Його ставлять пізно вночі, у навушниках у порожньому вагоні метро, коли місто здається бетонною пасткою. Ті, хто почувався в ньому самотнім, раптом чули, що їхній страх має ритм. Це музика для тих, хто дивиться в темряву й не відводить очей.

Лондон після рейву: поліція, піратське радіо і «скунс»

Наприкінці 80-х і на початку 90-х британський рейв жив ейфорією екстазі й нічними вечірками в полях. У 1994-му уряд ухвалив Criminal Justice and Public Order Act. Цей закон дозволяв поліції розганяти зібрання під музику з «повторюваними бітами». Сцена перебралася в клуби та на піратські радіостанції. З прискорених брейкбітів і реггі-басу там народився jungle, а з нього darkcore, похмурий хардкор, серед піонерів якого був Doc Scott, діджей із Ковентрі. До 1995-го з'явився hardstep, простіший і жорсткіший варіант із важким суббасом. Одна з його візитівок навіть так і називалася: «Gangsta Hardstep» від Ed Rush.

Центром нового звуку стала студія No U-Turn в Актоні на заході Лондона. Там інженер і власник лейблу Nico Sykes разом із Ed Rush і DJ Trace просиджували марафонські нічні сесії. Наприкінці 1995-го Trace переробив джазовий «Mutant Jazz» продюсера T.Power. Він розбив легкий оригінал на шматки й підклав під нього хрипкий механічний бас. У 1996-му Rush і Trace назвали свій щільний, важкий звук techstep. Reynolds помітив і зміну хімії: екстазі вийшов з моди, а сильна гідропонна марихуана «скунс» загострювала відчуття без радості й додавала нервової параної.

Не Детройт, а Бельгія: бунт проти «розумного» драм-н-бейсу

До середини 90-х драм-н-бейс став модним. На хвилі intelligent drum'n'bass у нього прийшли соул-вокали, джазові акорди й м'які пади, і цю музику почали хвалити як вишукану. Хлопці з No U-Turn вирізали все це під корінь. Слово «tech» у назві відсилало не до мрійливого детройтського техно, а до брутального бельгійського хардкору початку 90-х. Їхніми орієнтирами були треки «Mentasm» і «Dominator» з лейблу R&S із Гента та артисти T99 і Frank de Wulf. Естетику доповнювала антиутопічна фантастика: «Той, хто біжить по лезу» і «Робокоп» були для стилю такими ж учителями, як платівки.

Бас, що гарчить, і барабани з металу

Звук techstep прямо випливав із цього світогляду. Серцем стилю став так званий Reese-бас. Його назвали на честь псевдоніма Kevin Saunderson, одного з батьків детройтського техно, і його треку «Just Want Another Chance». Продюсери пропускали цей бас крізь фільтри й модуляцію, доки він не починав звиватися й гарчати, як жива істота. У jungle брейкбіти різали вручну, і вони дихали. Тут їх вирівнювали по сітці, і вони били точно, як верстат. Мелодій майже немає, натомість звучать металеві перкусії, семпли з фантастичних фільмів і порожнеча між ударами. Треки тривали по шість-дев'ять хвилин і не поспішали: вони затягували, як воронка.

Від заводського цеху до нейрофанку

Наприкінці 90-х techstep став панівним звуком драм-н-бейсу. Ed Rush об'єднався з Optical (Matt Quinn), продюсером та інженером, який працював із лейблом Moving Shadow. У 1998-му вони заснували власний лейбл Virus Recordings. Їхній дебют «Wormhole» зберіг темряву, але додав басу фанкової гнучкості, і так з'явився neurofunk. Цю лінію продовжили норвежець Teebee, його дует із лондонцем Calyx і голландці Noisia. Друга гілка пішла в чистий шум: breakcore і digital hardcore, які в Берліні розвивали Alec Empire та Atari Teenage Riot. За океаном темний звук підхопив Dieselboy, діджей з Пенсильванії, який починав із домашніх вечірок під Філадельфією. Зрештою він став головним американським голосом цієї музики.

З чого почати слухати

Почніть із джерела: «Torque» (1997) зібрав роботи Ed Rush, Trace і Nico з No U-Turn і звучить як репортаж із самого цеху. Потім збірка «Platinum Breakz» (1996) з Metalheadz, лейблу, який заснував Goldie, одна з перших зірок jungle. Там видно, як темний звук проростав у всій сцені.

Далі «Wormhole» (1998) Ed Rush & Optical. Вінілове видання займало п'ять платівок, по одному треку на сторону, і саме так його й варто слухати: повільно, з паузами, щоб кожен трек осідав. Завершіть мікс-альбомом Dieselboy «Substance D» (2008) з треком «Midnight Express». Він показує, як за десять років techstep перетнув океан і нічого не втратив у жорсткості.