Neurofunk ¹

Наприкінці 90-х драм-н-бейс уже вмів бути швидким, важким і темним. Нейрофанк зробив інше: він зробив його точним. Бочка і малий барабан стоять на місцях, ніби їх розставляв хірург, а бас звивається й змінює форму, наче живий метал із фантастичного фільму. Цю музику легко прийняти за холодну. Насправді вона нервова, напружена до межі і водночас змушує танцювати.

Назву вигадав британський критик Simon Reynolds, автор книжки Energy Flash, найважливішої історії рейв-культури. Він назвав цей звук «еротизацією тривоги». Точніше нейрофанк досі ніхто не описав.

Танець усередині машини: про що нейрофанк

Нейрофанк — це музика про тривогу, яку не пробують заглушити, а роблять ритмом. Тут немає приспівів, які пообіцяли б, що все буде добре, і немає мелодії, за яку можна вхопитися. Є місто вночі, неон, стерильні коридори, відчуття, що технології вже живуть своїм життям, а ти просто намагаєшся встигнути за ними. Сором'язливим цей стиль не назвеш, але й агресія в ньому не вулична. Це зібраність людини, яка дивиться страхові просто в очі.

Ставлять його в стані, коли голова гуде, а тіло хоче руху. Його вмикають на нічній дорозі, перед важкою роботою, у навушниках у метро. Слухач упізнає в ньому себе не через слова, а через стан: напругу, яку неможливо висловити, але можна протанцювати. Нейрофанк не втішає. Він дає відчуття контролю над хаосом, і це, мабуть, найчесніше, що може дати музика тривожного часу.

Лондон, кінець тисячоліття, студія в Сохо

Друга половина 90-х у Лондоні — це похмілля після рейву. Джангл уже став модою, а в 1997-му альбом New Forms гурту Roni Size Reprazent отримав Mercury Prize, одну з найпрестижніших британських музичних премій. Драм-н-бейс потрапив у журнали і на радіо. Одночасно в андерграунді росла його темна сторона, техстеп. Його робили на лейблах No U-Turn і Prototype, і він звучав як індустріальний цех: металеві тембри, параноя, кіберпанк. Світ чекав «проблеми 2000 року», а кіно було повне машин, що виходять з-під контролю.

У цьому середовищі працював дует Ed Rush & Optical. Ed Rush вийшов із техстепу, Optical (Matt Quinn) починав діджеєм на вільних фестивалях, зокрема з легендарною саунд-системою Spiral Tribe. Rob Playford, власник лейблу Moving Shadow, віддав їм під студію приміщення у своєму офісі в Сохо. Там і з'явилися сингл Funktion, що вийшов 1997 року на бристольському лейблі V Recordings, і дебютний альбом Wormhole 1998 року на їхньому власному лейблі Virus. Саме на цю музику дивився Reynolds, коли вигадував слово «нейрофанк».

Менше шуму, більше нервів

Нейрофанк не повставав проти техстепу: він виріс із нього, але був незадоволений і тим, і попсовим драм-н-бейсом. Комерційна сцена дедалі більше захоплювалася легкими хуками й вокалом, а техстеп ризикував перетворитися на нескінченний індустріальний гуркіт. Ed Rush & Optical повернули в цю темряву фанк: грув, свінг, відчуття тіла. Reynolds помітив, що вони замінили ламані брейкбіти чіткішим бекбітом і відмовилися від ефектного «дропу». Близько до цього працювали глазгоські Konflict, тобто Kemal і Rob Data, які прийшли з мінімального детройтського техно. Їхній трек Messiah на лейблі Renegade Hardware став гімном сцени, а журнал Knowledge згодом назвав його найважливішим драм-н-бейс-треком десятиліття. Ця музика жила не заради хітпарадів. Важили повага колег, реакція танцполу і звук, який ніхто ще не чув.

Бас, що мутує, і барабани з хірургічною точністю

Головний герой нейрофанку — бас. За основу взяли так званий «рис-бас»: товстий звук, у якому дві розстроєні хвилі тремтять одна об одну. Його назвали на честь Reese, псевдоніма детройтського техно-продюсера Kevin Saunderson. Нейрофанк-продюсери годинами пропускають цей звук крізь фільтри, дисторшн і перезаписують його знову і знову, тож бас гарчить, булькає, тріщить, наче кислота роз'їдає дріт. Барабани на темпі близько 174 ударів на хвилину чисті й щільні, кожен удар малого барабана б'є, як ляпас. Мелодії немає. Замість неї тягнуться дронові тла, з'являються різкі шумові сплески й роботизовані ефекти. Продакшн стиснутий і рівний, без гучних перепадів, тож трек звучить як суцільний потік. Нейрофанк-продюсери — передусім звукові дизайнери, і фанати сперечаються про будову басового звуку так, як рокери сперечаються про гітарні соло.

Від Глазго до Гронінгена і далі

На початку 2000-х центр стилю перемістився до Нідерландів. Тріо Black Sun Empire з Утрехта зробило звук ще похмурішим і кінематографічнішим: послухайте їхній трек Arrakis, названий на честь пустельної планети з «Дюни». А потім з'явилася Noisia, тріо з Гронінгена (Nik Roos, Martijn van Sonderen і Thijs de Vlieger), яке 2005 року заснувало лейбл Vision. Вони підняли планку звукового дизайну так високо, що за ними тягнулися всі. Noisia працювала з Korn, написала музику до гри DmC: Devil May Cry і видавалася на лейблі deadmau5. Паралельно лондонський Ram Records, лейбл Andy C, найвідомішого діджея драм-н-бейсу, разом із проєктом Ram Trilogy (Andy C, Ant Miles і Shimon) приніс нейрофанкову напругу на великі танцполи. З цього ж середовища вийшов і Sub Focus з ранніми треками на Ram. Культ басового дизайну перейшов у дабстеп і всю бейс-музику, а з'єднання з ним дало нейростеп і нейрохоп.

З чого почати слухати

Почніть із першоджерела: Wormhole від Ed Rush & Optical (1998). Це ще трохи сира, але вже повністю сформована мова стилю, де під металевою оболонкою чути фанк. Потім варто стрибнути на дванадцять років уперед, до Split the Atom (2010), дебютного альбому Noisia. На ньому нейрофанк звучить настільки чисто і дорого, що здається, ніби його зібрали в лабораторії. Пісню Stigma, найтиповіший трек стилю, Noisia видала окремим синглом на Vision.

Щоб почути голландську похмурість, поставте Driving Insane від Black Sun Empire. А потім Outer Edges (2016), третій альбом Noisia, на якому вони досліджують межі власного звуку, від нейрофанку до дабстепу й ламаного біта. Для того, хто готовий шукати сингли, обов'язковий Messiah від Konflict: дев'ять хвилин тривоги, яка не відпускає.