Symphonic & Gothic Metal ¹⁵

Уявіть кімнату, де горить одна свічка, а за вікном гримить гроза. Гроза — це гітари, налаштовані низько й повільні, як у дум-металі. Свічка — жіночий голос, чистий і крихкий. З цієї суперечності народилися симфо- і готик-метал: найважча музика свого часу раптом дозволила собі бути красивою. Не милою і не легкою, а красивою так, як бувають красиві старі цвинтарі, зимовий ліс чи роман без щасливого кінця.

На початку 1990-х це здавалося зухвалістю. Метал тоді змагався у швидкості й жорстокості, а тут хтось навмисно сповільнювався, кликав у студію скрипки, сопрано і хор і співав про любов, яка закінчується погано.

Печаль, якої не треба соромитися

Цей стиль про те, що смуток може бути величним. Готик-метал співає про втрату, самотність, смерть і бажання, а ще про дивну солодкість меланхолії, якій перестаєш опиратися. Він не обіцяє, що все буде добре. Він сідає поруч і дає відчути твій біль у масштабі собору, і від цього біль стає не меншим, але гідним.

Його ставлять пізньої осені, вночі, після розставання, або коли хочеться бути героєм власної трагедії, а не статистом у чужій. Люди впізнають у ньому себе, бо він дозволяє почуття, які «дорослий» світ велить ховати: зайву чутливість, романтичну тугу, потяг до темряви. Симфонічна гілка додає ще одне — казку і втечу у світ, де емоції завжди більші за життя. Тут можна бути водночас крихким і сильним, і одне не скасовує іншого.

Сірий Йоркшир і перші «готичні» рифи

Історія починається в Галіфаксі, Західний Йоркшир. 1988 року співак Nick Holmes і гітарист Gregor Mackintosh зібрали Paradise Lost, щоб вивести метал за межі тодішніх канонів. Північ Англії в ті роки — закриті шахти й фабрики, свіжа пам’ять про страйк шахтарів 1984–1985 років, молодь, якій мало що світило. Поруч працював місцевий незалежний лейбл Peaceville, і навколо нього склалася ціла сцена: Paradise Lost, My Dying Bride з Бредфорда і Anathema з Ліверпуля. У березні 1991 року вийшов другий альбом Paradise Lost — Gothic. Тоді його називали дез-думом, але саме ця платівка згодом дала ім’я цілому жанру.

Дорогу проклали дві різні родини. З одного боку — дум: повільна важкість Black Sabbath, епічна скорбота шведів Candlemass, а ще Celtic Frost, які на Into the Pandemonium (1987) наважилися на жіночий вокал і класичні інструменти. З іншого — готик-рок: холодна романтика The Sisters of Mercy, Bauhaus і Fields of the Nephilim з їхніми низькими баритонами. Paradise Lost з’єднали ці світи, а мелодійні соло Mackintosh, що ніби плачуть, стали підписом нового звучання.

За океаном, у Брукліні, вже грав Peter Steele — двометровий басист, який до того гарчав у треш-гурті Carnivore. Його Type O Negative записали Bloody Kisses (1993): повільний, чуттєвий і ущипливо іронічний альбом з бітлівськими мелодіями та переспівами чужих пісень. Він став першою платівкою лейблу Roadrunner, що отримала золото, а потім і платину в США. Виявилося, що похмурість може продаватися й при цьому не втрачати обличчя.

Проти металу, який розучився відчувати

Наприкінці 1980-х дез-метал перетворився на гонку озброєнь: швидше, брутальніше, технічніше. Готик-метал відповів тим, чого там бракувало, — повільністю, мелодією і вразливістю. Він заперечував і глем-рок з його пластиковими баладами: любов тут болить по-справжньому, без глянцю. Ставлення до слави було відповідне: Steele постійно кепкував із себе, а свій гурт жартома називав «Drab Four» — «Похмура четвірка». Найважливіше, що стиль дав голос жінкам. Норвежці Theatre of Tragedy і The 3rd and the Mortal, нідерландці The Gathering поставили жіночий вокал у центр, а не на узбіччя, і контраст ніжного співу з гроулінгом отримав прізвисько «красуня і чудовисько».

Сопрано над гітарами, що тягнуть на дно

Звучання випливає з цього ставлення. Від думу — низький стрій і важкі, тягучі рифи. Від готики — клавішні, що імітують орган і струнні, багато простору й луни, наче запис зробили в порожній церкві. Голоси протиставлені один одному: сопрано проти гарчання або глибокого баритона Holmes чи Steele. Симфонічна гілка пішла ще далі. Швед Christofer Johnsson зі своїм Therion на Theli (1996) зробив хор і оркестрові партії основою пісень. А в липні 1996 року у фінському Кіткее клавішник Tuomas Holopainen біля нічного вогнища придумав Nightwish — спершу як акустичну «музику настрою». Та голос Tarja Turunen, яка згодом вчилася класичного співу в Академії Сібеліуса, виявився надто потужним для тихих пісень, і Holopainen додав метал. Сам він називав своїми орієнтирами саме Theatre of Tragedy, The Gathering і The 3rd and the Mortal.

Від підвалів Йоркширу до стадіонів

Після цих гуртів жінка біля мікрофона в металі стала звичною. Нідерландці Within Temptation на чолі з Sharon den Adel, норвежці Tristania з альбомом Beyond the Veil (1999), пізніше Epica перетворили оркестр і гітари на кіношну драму. Готична романтика вийшла в мейнстрим: гельсінкські HIM з Ville Valo назвали свою музику «love metal», а Evanescence з Арканзасу з альбомом Fallen (2003) принесли цю чуттєвість на радіо. Навіть Metallica 1999 року записала S&M з Симфонічним оркестром Сан-Франциско, і поєднання металу з оркестром перестало здаватися екзотикою. Батьки-засновники тим часом рухалися далі: Paradise Lost на One Second (1997) пішли в електроніку, а Type O Negative на October Rust ще глибше занурилися в осінню ніжність.

З чого почати слухати

Почніть із Gothic від Paradise Lost: тут ще чути важкість дез-думу, але вже проступають жіночий голос, клавішні й та сама невиліковна туга. Потім — Bloody Kisses від Type O Negative. Ставте його вночі й до кінця, бо цей альбом працює як довгий похмурий фільм із чорним гумором.

Щоб почути симфонічний бік, візьміть Oceanborn (1998) Nightwish, де оперне сопрано Tarja злітає над швидкими гітарами, наче над штормовим морем. А Fallen від Evanescence покаже, як ця темна романтика зазвучала мовою нового покоління, і, можливо, нагадає, ким ви були в шістнадцять.