Jump-Up ⁰

Лондонський клуб, 1996 рік. Драм-н-бейс щойно став улюбленцем критиків. Про нього пишуть як про музику майбутнього, а на танцполі люди дедалі частіше стоять і задумливо кивають, ніби слухають лекцію. Аж тут діджей ставить трек, у якому бас не гуде десь у глибині, а хапає за коліна. Із динаміків вистрибує уривок реп-куплету, а ритм простий, як стукіт у двері. Зал вибухає. Так звучить jump-up, гілка драм-н-бейсу, яка повернула цій музиці тіло.

Його часто зверхньо називали попсою жанру. Проте саме jump-up десятиліттями наповнює найбільші й найгучніші зали драм-н-бейсу, бо обіцяє одну просту річ: на місці ти не встоїш.

Музика, яку не треба розуміти, щоб відчути

Jump-up — про радість від власного тіла і про право на безтурботність. Тут немає підтексту, який треба розшифровувати, і немає прихованої туги. Є риф, який через хвилину наспівуєш разом із чужими людьми, і бас, від якого хочеться кричати. Gavin King, відомий як Aphrodite, згадував, що навіть не знає, хто вигадав назву, але якщо музика змушує підстрибувати й танцювати, то це добре. У цій фразі вся філософія стилю: чесно визнати, що тобі просто хочеться свята.

Цю музику ставлять, щоб струсити із себе тиждень: у п'ятницю ввечері, перед виходом із дому, в машині з відчиненими вікнами. Люди впізнають у ній себе тому, що вона не вдає зі себе мистецтво для обраних. Це звук компанії друзів, яка горланить знайомий семпл, звук нічних поїздів, що везуть на рейв, звук спільного падіння в дроп. Тут люблять пожартувати: бас то гарчить, то хихоче, а вокальні уривки працюють як гасла, які знає весь зал.

Лондон середини дев'яностих: джангл розколюється

Джангл виріс на початку дев'яностих із британського рейву. Його живили піратські радіостанції та карибська культура саунд-системам із ragga-MC, які читали поверх зламаних брейків. До 1995–1996 років сцена розійшлася на два береги. На одному — атмосферний, «інтелектуальний» драм-н-бейс LTJ Bukem і його лейблу Good Looking: джазові акорди, ембієнт, музика для навушників. На другому — техстеп, холодний і механічний звук продюсерів Ed Rush та Optical. Обидва напрями були прекрасні, але з танцполу кудись зникли веселощі.

Їх повернули люди, які самі щовихідних стояли за пультом. Aphrodite — валлієць, який ще 1988 року влаштовував у себе acid house вечірки під назвою Aphrodite, а музику почав робити на комп'ютері Amiga. Разом із діджеєм Micky Finn він заснував лейбл Urban Takeover. Лондонський ветеран хардкору DJ Hype разом із продюсерами Pascal і DJ Zinc утворив The Ganja Kru та вів лейбл Ganja Records. Треки записували в домашніх студіях, пресували невеликими тиражами на white label і одразу перевіряли на публіці. Найкращим відгуком у цьому світі був заповнений танцпол.

Проти тиші на танцполі

Aphrodite пояснював, що десь у 1996-му навколо було забагато пришвидшених, ускладнених брейків. Під них танцювали хіба що під басову лінію. Йому хотілося суворішого, рівнішого ритму, а коли він додав до нього котячі басові лінії та хиткі, «плавучі» звуки, з'явилося те, що назвали jump-up. Це був бунт проти думки, ніби драм-н-бейс мусить подорослішати й сісти на стілець. Критики ставилися до стилю з підозрою, і через багато років DJ Hazard досі не любив саму назву, бо нею, за його словами, таврують тих, хто нібито не вміє робити справжню музику. Парадокс у тому, що саме «несерйозний» jump-up продавався: успіх Super Sharp Shooter приніс команді Hype контракт із Parousia, сублейблом мейджора BMG.

Бас, який розмовляє

У jump-up усе підпорядковане одному: бас тут головний герой. Брейк спрощений, він не розсипається на дрібні уламки, а котиться рівно, лишаючи багато повітря. У цей простір заходить гумова, вібруюча басова лінія, яка водночас є і мелодією, і приспівом. Над нею звучать хіп-хоп і раґа-семпли як гачки: у Super Sharp Shooter DJ Zinc використав рядки LL Cool J і Method Man, а в треках Aphrodite мелькають уривки Redman і The Pharcyde. Наростання, коротка пауза, і бас вривається так, що його відчуваєш грудьми, а MC поверх підганяє натовп. Ця музика робилася для великих саунд-систем, а не для навушників, і це чути в кожному такті.

Від Fabric до польових фестивалів

Jump-up довів, що драм-н-бейс може бути масовою вечіркою, і не втратив при цьому коріння. DJ Zinc 1999 року випустив 138 Trek і перекинув місток у світ 2-step garage. Andy C, співзасновник лейблу Ram Records, відомий блискавичним зведенням на трьох програвачах, переніс цю енергію на величезні сцени. У нульових DJ Hype проводив вечори Playaz у лондонському клубі Fabric, а бірмінгемський продюсер DJ Hazard, якого Hype помітив і підписав на Playaz, написав Mr Happy, гімн, який співали хором, а згодом і Bricks Don't Roll. 2017 року Hazard забрав нагороду найкращого діджея на Drum and Bass Awards в Andy C, який утримував її від заснування премії, і це стало визнанням для стилю, з якого стільки кепкували. Важкий, модульований бас як головний персонаж став мовою цілої бас-музики кінця нульових, і Musicmap бачить продовження цієї лінії в post-dubstep.

З чого почати слухати

Почніть із дебютного альбому Aphrodite — Aphrodite (1999). Там є версія Style from the Darkside під назвою Darkside 99 і найкраще чути, як раґа-джангл перетворюється на чистий стрибок. Далі — The Ganja Kru, Super Sharp Shooter E.P. (1996): заголовний трек і досі вмикає будь-який зал з перших секунд. Для повної картини середини дев'яностих візьміть збірку Still Smokin', спільний реліз Ganja і лейблу Frontline, який належав Pascal. А щоб почути, яким jump-up став через десять років, поставте 12-дюймовий сингл DJ Hazard і D*Minds Mr Happy / Super Drunk (2007) і перевірте, чи вийде в кімнаті всидіти.