Proto-Punk & Pub Rock ¹²

На початку сімдесятих рок ставав дедалі поважнішим. Його грали на стадіонах, сюїта могла зайняти цілу сторону платівки, а конверти розкладалися, як географічна карта. Водночас у робітничому Детройті, нью-йоркському андерграунді та задніх залах лондонських пабів грали так, ніби нічого цього не існувало: гучно, коротко, на кількох акордах, у мокрих від поту сорочках.

Прото-панк і паб-рок — дві сусідні історії, учасники яких між собою не домовлялися. Але обидві вели до 1976 року, коли стало зрозуміло, що вийти на сцену може будь-хто. Без цих гуртів панку не було б на кого рівнятися і не було б де грати.

Про тіло, нудьгу і вечір п’ятниці

Ця музика про те, як відчути себе живим просто зараз, без обіцянок світлого майбутнього. У Iggy Pop і The Stooges нудьга передмістя переходить у виття і голе бажання. Velvet Underground співали про нічне місто, про яке пристойні пісні мовчали: залежність, самотність, чекання дилера на розі вулиці. Казки тут немає, моралі теж. Є людина, якій тісно у власному житті.

Паб-рок каже те саме, тільки спокійніше, як робітник після зміни. Це музика вечора п’ятниці: заходиш у паб, береш пінту і танцюєш під гурт, що грає за два кроки від тебе. Вона не обіцяє слави і не вдає з себе мистецтво. Вона дає відчуття, що твоє життя теж варте пісні. Такі платівки ставлять, коли все відполіроване набридло і хочеться, щоб музика просто схопила за комір.

Детройт, нью-йоркський андерграунд і паб Tally Ho

Наприкінці шістдесятих Детройт був містом автозаводів і расової напруги, яка 1967 року вибухнула заворушеннями. Тут виріс гурт MC5. Його менеджером був радикальний активіст John Sinclair, і гурт поєднував рок-н-рол із лівою політикою, а 1968-го грав на протестах під час з’їзду Демократичної партії в Чикаго. У сусідньому студентському Анн-Арборі Джеймс Остерберг став Iggy Pop і зібрав The Stooges, які стиснули гаражний рок до кількох нот і чистої люті. У Нью-Йорку ще в середині шістдесятих Lou Reed і валлійський авангардист John Cale заснували Velvet Underground під крилом Енді Воргола. А на початку сімдесятих New York Dolls у сукнях, на підборах і з гримом узяли глем T. Rex і David Bowie та додали до нього вуличного бруду.

У Британії все почалося з випадковості. Американський гурт Eggs Over Easy застряг у Лондоні через проблеми з контрактом і в травні 1971-го вмовив власника пабу Tally Ho в Кентіш-Тауні пустити їх на сцену, хоча там дозволяли тільки джаз. За кілька тижнів зал був повний. Серед глядачів були Nick Lowe, басист гурту Brinsley Schwarz, і майбутній Elvis Costello. Країна тоді жила серед інфляції, страйків і відключень світла, тож дешевий паб став місцем, де жива музика коштувала як кухоль пива.

Проти зірок, яких видно лише в бінокль

Обидві гілки виросли з утоми від того, яким став рок. Мрії шістдесятих згасли, а сцена тим часом тільки роздувалася: прог-рок будував декорації, зірки віддалилися на стадіонну відстань. Brinsley Schwarz самі постраждали від цього: 1970-го менеджмент повіз британських журналістів літаком на їхній концерт у нью-йоркському Fillmore East, і гучна рекламна кампанія закінчилася ганьбою. Після такого паби здавалися чесним місцем: жодного міфу, сцена без рампи і публіка поруч. Прото-панк ішов ще далі. Iggy стрибав у натовп і ранив себе на сцені, бо концерт мав бути подією, у якій беруть участь усі в залі, а не виставою.

Моно, три акорди і гітара як відбійний молоток

Звучання прямо випливає з цього ставлення. MC5 записали дебют Kick Out the Jams наживо в детройтському залі Grande Ballroom, бо в студії їхня енергія губилася. The Stooges доводили фузові гітари до перевантаження, а Velvet Underground тягнули одну ноту на альті Cale, поки вона не ставала гіпнозом. Паб-рок був чистішим і ближчим до ритм-енд-блюзу та Chuck Berry, але так само обходився без зайвих шарів. Dr. Feelgood з Канві-Айленда, промислового містечка в гирлі Темзи, записали перший альбом Down by the Jetty у моно, коли всі ганялися за стереоефектами. Їхній гітарист Wilko Johnson грав пальцями, без медіатора, і рубав ритм та соло одночасно.

Від пабу до 1976-го

Вплив цих гуртів виявився більшим за них самих. 1976 року концертний альбом Dr. Feelgood Stupidity очолив британський чарт: сирий рок без реклами виявився потрібним людям. Joe Strummer грав у паб-роковому гурті The 101ers, поки не побачив Sex Pistols у них на розігріві, і невдовзі заснував The Clash. Malcolm McLaren, який деякий час менеджерив New York Dolls, повернувся до Лондона і зібрав Sex Pistols. Dave Robinson і Jake Riviera, люди з паб-рокової сцени, заснували лейбл Stiff Records. Саме він випустив New Rose гурту The Damned — перший британський панк-сингл. У Нью-Йорку цей дух перейшов у No Wave, дисонансну, майже антимузичну сцену кінця сімдесятих. З пабів вийшли й ті, хто пішов зовсім іншим шляхом: Dire Straits грали по лондонських пабах, доки Sultans of Swing не потрапила на радіо. Пабний рок живий досі — послухайте мельбурнських Amyl and The Sniffers.

З чого почати слухати

Почніть із The Velvet Underground & Nico 1967 року, платівки з вордголівським бананом на обкладинці, де ніжна пісня може стояти поруч зі страшною. Далі — Fun House гурту The Stooges (1970), записаний майже наживо: під кінець саксофон там просто кричить. Щоб почути, як звучить вибух, поставте Kick Out the Jams від MC5.

А щоб відчути атмосферу пабу, візьміть Down by the Jetty гурту Dr. Feelgood: моно, рубаний ритм Wilko Johnson і жодної ноти, яка намагається вразити. Тому вона і вражає.