Modal Jazz & Third Stream ⁸

Кінець 1950-х, Нью-Йорк. Джаз щойно пережив бібоп, музику, в якій акорди мінялися так швидко, що соліст продирався крізь них, як крізь хащі. І тут кілька людей вирішують зупинитися. Одні викидають більшість акордів і лишають музикантові цілий лад, простір, де можна довго стояти й роззиратися. Інші садять джазовий квартет поруч зі струнними й валторнами та пишуть для нього, як для камерного ансамблю.

Так з’явилися дві суміжні лінії: модальний джаз і третя течія. Обидві виросли з одного питання: а що, як джаз перестане поспішати? Відповіддю стала одна з найтихіших революцій у музиці XX століття.

Музика, яка дає час подумати

Модальний джаз дає простір усередині. Гармонія не смикає музиканта кожні два такти, тож він може довго розгортати одну думку, повертатися до неї, мовчати. Через це ця музика звучить як внутрішній монолог: спокійний, трохи меланхолійний і дуже чесний. Її вмикають пізно ввечері, коли день уже скінчився, а думки ще ні. Її вмикають, щоб зібратися, а не щоб розважитися. Себе в ній впізнають саме в паузах між нотами, у тому стані, коли зовні нічого не відбувається, а всередині відбувається все.

Третя течія говорить про суміжне почуття: про бажання, щоб тебе почули всерйоз. Тут джаз одягає концертний костюм, але не для пози. Він хоче довести, що імпровізація і партитура можуть говорити на рівних. Це музика для тих, хто любить і Баха, і нічний клуб і не хоче між ними вибирати. В обох лініях головне — довіра до слухача: музика не тисне на нього, а кличе думати разом із музикантами.

Нью-Йорк після бібопу: лікарняне ліжко, підвал і лекційна зала

Ця історія почалася з людей, яким життя дало час подумати. George Russell, барабанщик із Цинциннаті, втратив місце в оркестрі Benny Carter, коли туди прийшов Max Roach, і вирішив зосередитися на композиції. Потім він на шістнадцять місяців потрапив у лікарню з туберкульозом. Там він почав складати теорію, яка 1953 року вийшла книжкою Lydian Chromatic Concept of Tonal Organization. Видав він її власним коштом, поки працював продавцем в універмазі Macy’s. Ідея була проста й зухвала: імпровізувати від ладу, а не від акорду до акорду.

Тим часом у підвальній квартирі аранжувальника Gil Evans на Мангеттені збиралися молоді музиканти, серед них Miles Davis і піаніст John Lewis. Evans, канадець за походженням, раніше писав для оркестру Claude Thornhill, де звучали нетипові для джазу валторни й туба. З цих зустрічей виросли сесії, які згодом назвали Birth of the Cool. На валторні в них грав Gunther Schuller — академічний музикант із Нью-Йорка, валторніст оркестру Metropolitan Opera, який закохався в джаз через Duke Ellington. 1957 року на лекції в Brandeis University саме Schuller дав новій музиці назву: класика і джаз — два потоки, а там, де вони зливаються, народжується третій.

Втома від гонитви і мрія про концертну залу

Обидві лінії повстали насамперед проти перевантаження. Бібоп Charlie Parker був геніальним, але під кінець 1950-х багатьом здавалося, що щільна гармонічна сітка перетворюється на спорт: хто швидше пробіжить. Miles Davis шукав мелодію і тишу, а не марафон. Друге, проти чого вони йшли, — ярлик розважальної музики для клубів, який десятиліттями чіпляли до чорних джазменів. John Lewis, музичний керівник Modern Jazz Quartet, одягав квартет у смокінги й писав контрапункт у дусі бароко, бо хотів для своєї музики тієї самої уваги, яку отримує класика. Ще 1943 року Duke Ellington показав цей шлях, коли виконав у Carnegie Hall свою велику сюїту Black, Brown and Beige. А на Західному узбережжі Stan Kenton розгорнув оркестр до симфонічного розмаху й назвав це прогресивним джазом. Його тромбоніст і аранжувальник Bill Russo 1958 року написав для саксофоніста Lee Konitz і струнних п’ятнадцятихвилинну сюїту An Image of Man.

Лад замість драбини акордів

Звучання випливає з цієї філософії. У «So What» з альбому Kind of Blue Miles Davis тема довго стоїть на одному ладі, потім на вісім тактів піднімається на півтону й повертається назад. Контрабас Paul Chambers ставить запитання, фортепіано відповідає двома м’якими акордами. Піаніст Bill Evans, вихований на Debussy і Ravel, будує акорди з кварт: вони звучать відкрито, наче вікно, в яке видно небо. Сам Davis грає мало, і пауз у нього не менше, ніж нот. У третій течії домінує фактура: вібрафон Milt Jackson у Modern Jazz Quartet переплітається з фортепіано, як дві лінії в інвенції Баха, а оркестри Gil Evans огортають сурму Davis флейтами, валторнами й тубою, мов туманом.

Від A Love Supreme до симфонічного оркестру

Найдалі модальну ідею повів John Coltrane. У «My Favorite Things» (1961) він годинами тримає слухача на двох акордах, а в A Love Supreme (1965) робить із ладу молитву, з якої виросте спіритуальний джаз. Модальність перейняли Herbie Hancock, а потім і рок: The Byrds у «Eight Miles High» звертались до Coltrane. Сам Davis у кінці 1960-х з модального простору перейшов до ф’южну. Третя течія пішла в академію: Schuller очолив New England Conservatory і відкрив там кафедру третьої течії. 1959 року француз Jacques Loussier почав грати Баха з джазовим тріо, а 2021-го британський електронщик Floating Points записав Promises разом із Pharoah Sanders, колишнім партнером Coltrane, і London Symphony Orchestra.

З чого почати слухати

Почніть із Kind of Blue Miles Davis (1959). Цей запис для джазу — те саме, що відчинене вікно: тут вперше можна почути, як музика дихає, коли її не підганяють. Потім поставте Sketches of Spain, де Davis і Gil Evans перетворюють Concierto de Aranjuez Joaquín Rodrigo на нічну розмову сурми з оркестром. Якщо захочеться ще, послухайте Miles Ahead: на обкладинці його підписали Miles Davis + 19.

Щоб почути третю течію в камерному вимірі, візьміть Django Modern Jazz Quartet: ця музика водночас елегантна і свінгує. А на завершення — An Image Lee Konitz зі струнними Bill Russo. У сюїті An Image of Man альт-саксофон звучить як одна людина серед великого світу.