Cool Jazz & West Coast ¹⁴

Наприкінці сорокових джаз говорив дуже швидко. Бібоп, музика Charlie Parker і Dizzy Gillespie, мчав на шалених темпах, і кожне соло ставало змаганням: хто зіграє вище, складніше, довше. Тоді кілька молодих музикантів вирішили говорити тихіше. Справа була не в тому, що їм бракувало слів. Тихий голос змушує прислухатися. Так джаз уперше дозволив собі паузу, напівтон і недомовленість, і ця музика стала звуком нічного міста й розмови, яка триває, коли всі вже розійшлися.

Стриманість, у якій більше почуттів, ніж у крику

Слово «cool» тут означає витримку, а не холод. Так поводиться людина, яка не підвищує голосу, коли їй боляче, і тому її біль чути ще краще. Кул-джаз не називає почуттів уголос, він тримає їх під поверхнею, як воду під тонкою кригою. Труба Miles Davis із сурдиною звучить так, ніби він говорить сам до себе. Тенор Stan Getz м'який, як дим. Chet Baker співає «My Funny Valentine» майже пошепки, і в цьому шепоті більше вразливості, ніж у драматичній арії.

Ця музика для стану душі, а не для свята. Її ставлять пізно ввечері, коли сумно, але без відчаю, або коли закохався і ще нікому не сказав. Вона не кличе танцювати й не чекає захвату, вона просто сідає поруч. Люди впізнають у ній себе, бо більша частина життя минає саме так: без кульмінацій, у тихих сумнівах і в красі, яку помічаєш краєм ока. Кул-джаз нагадує, що спокій — теж почуття і що в ньому вміщується вся глибина світу.

Підвал за китайською пральнею і каліфорнійське світло

Історія почалася в Нью-Йорку, у підвальній квартирі за китайською пральнею на 55-й вулиці. Звідти було три квартали до клубів 52-ї, де народжувався бібоп. Там жив Gil Evans, аранжувальник оркестру Claude Thornhill. Цей біг-бенд звучав незвично м'яко, бо мав валторни й тубу. До Evans приходили Miles Davis, баритон-саксофоніст Gerry Mulligan, піаніст John Lewis і саксофоніст Lee Konitz. Вони вирішили вмістити розкішний звук Thornhill у дев'ять інструментів. Нонет Davis записав для лейблу Capitol дванадцять композицій у 1949–1950 роках. Тоді їх майже ніхто не помітив, а 1957 року зібрали на платівку Birth of the Cool, і ця назва дала стилю ім'я.

Справжній дім кул-джаз знайшов на Західному узбережжі. Повоєнний Лос-Анджелес жив Голлівудом, а вишколені музиканти вдень писали музику для кіно і вночі грали джаз. 1952 року Mulligan доїхав до Каліфорнії автостопом і почав грати по понеділках у крихітному клубі The Haig разом із молодим трубачем Chet Baker. Річард Бок, який займався програмою клубу, заснував під цей квартет лейбл Pacific Jazz. На півночі, біля Сан-Франциско, піаніст Dave Brubeck, учень французького композитора Даріуса Мійо, збирав квартет з альт-саксофоністом Paul Desmond.

Набридла гонитва — захотілося форми

Проти бібопу кул-джаз не бунтував: його герої на бібопі виросли, а Davis грав із самим Parker. Але в бібопі все міряли технікою, а молоді хотіли продуманої партитури й гармоній, як у Дебюссі та Равеля. Імпровізація мала стати частиною цілого, а не ареною. Дорогу проклали тенорист Lester Young, який ще у свінгову епоху грав легким звуком без натиску, і сліпий піаніст Lennie Tristano з його ясною, майже математичною імпровізацією. Каліфорнія додала простору й світла. Brubeck возив джаз студентським кампусам і 1954 року потрапив на обкладинку Time. Нью-йоркські критики дивилися на такий успіх із підозрою, а Схід згодом відповів гарячим хард-бопом.

Валторна, туба й квартет без фортепіано

Звучання стилю випливає з цієї стриманості. Духові не перекрикують одне одного, а зливаються в хор. У Birth of the Cool труба й альт ведуть мелодію вгорі, тромбон і валторна тримають середину, а туба з баритоном стелять м'який низ. Вібрато майже немає, темпи повільніші. Квартет Mulligan грав без фортепіано, бо з The Haig його прибрали. Замість акордів дві лінії, баритон і труба, переплітаються в контрапункті. Барабанщики грають щітками, контрабас співає. Brubeck приніс із класики незвичні розміри: «Take Five» Desmond написав на розмір 5/4, і ця річ стала першим джазовим синглом, що розійшовся тиражем понад мільйон.

Від босанови до мінімалізму

Кул-джаз навчив джаз мислити як композитор. John Lewis створив Modern Jazz Quartet, у якого фуга сусідить із блюзом. Stan Getz почув таку саму тиху душу в бразильській босанові, і альбом Getz/Gilberto розніс «The Girl from Ipanema» по всьому світу. Davis 1959 року записав Kind of Blue: там музика тримається на ладах замість швидкої зміни акордів і може довго стояти на одній гармонії. Звідси тягнеться ниточка до мінімалізму, а один із його батьків, La Monte Young, у п'ятдесятих грав джаз на саксофоні в Лос-Анджелесі. Сам настрій стилю, з його тишею, димом і нічним містом, живе в оксамитовому соулі Sade, у камерних піснях Melody Gardot і в сповільненому темному джазі німецького гурту Bohren & Der Club Of Gore.

З чого почати слухати

Почніть із Miles Davis — Kind of Blue. Імпресіоністична гра піаніста Bill Evans задає тон усьому альбому, а стриманість тут доведена до прозорості. Цей диск однаково зачаровує і новачка, і музиканта. Потім поверніться на десять років назад, до Birth of the Cool, і послухайте, як із нью-йоркського підвалу виходить новий звук.

Далі поставте The Dave Brubeck Quartet — Time Out. Складні розміри там звучать так природно, що їх не помічаєш, поки не спробуєш відстукати ногою. А на ніч — Chet Baker Sings: голос і труба людини, яка ніколи не грала голосніше, ніж треба, і тому досі звучить так близько.