Britpop ²¹

Навесні 1994-го американський гранж утратив свій голос: у квітні не стало Курта Кобейна. А вже в серпні дебют манчестерського гурту Oasis розходився британськими магазинами швидше, ніж будь-яка перша платівка до нього. Між цими двома подіями змінився настрій. Похмурий светр і погляд у підлогу поступилися гітарі над головою і приспіву, який співає ціле поле. Брит-поп був не так стилем, як моментом, коли Британія знову захотіла бути собою і перестала за це вибачатися.

Пісні про суботній вечір і мрію стати зіркою

Брит-поп співає про звичайне британське життя і робить із нього щось велике. У ньому є паб на розі, муніципальні квартали, автобус до роботи, дешеве вино і кохання на все життя. Це музика людини, яка живе в сірому місті, але не погоджується бути сірою. У «Live Forever» Oasis немає скарги, є впертість: я тут і житиму вічно. Гранж казав «мені погано», а брит-поп відповідав: «мені погано, але подивіться на мене».

Водночас у ньому багато іронії. Деймон Албарн, лідер Blur, писав маленькі сатиричні новели про англійський середній клас. Джарвіс Кокер із шеффілдського гурту Pulp у «Common People» розповів про багату студентку, якій заманулося пожити «як прості люди», і зробив із класової образи танцювальний гімн. Брит-поп ставлять, коли хочеться відчути себе частиною компанії: на вечірці, у дорозі, у звичайний день, який ще може стати пригодою. Ця музика дозволяє бути гучним, сентиментальним і трохи смішним водночас.

Британія після рецесії, між рейвом і шумом педалей

На початку 90-х Британія вибиралася з економічної рецесії, консерватори правили вже понад десять років, а молодь промислових міст бачила мало перспектив. Країна щойно пережила рейв і Madchester. На цій манчестерській сцені The Stone Roses та Happy Mondays змішали гітари з клубним ритмом і показали, що рок-зіркою може стати хлопець із сусіднього двору. Чарти тим часом захопили американці з Сієтла. Британське інді здебільшого ховалося за стіною шугейзу: Ride чи Slowdive грали, дивлячись собі на педалі, і майже не співали про реальний світ.

Першими голосно заявили про себе лондонці Suede. Вокаліст Бретт Андерсон і гітарист Бернард Батлер поєднали глем Девіда Боуї з гостротою The Smiths, і 1992 року тижневик Melody Maker виніс їх на обкладинку ще до виходу альбому. Blur повернулися з виснажливого американського туру з тугою за домом і записали альбом про Англію «Modern Life Is Rubbish». А в Глазго Алан Макгі, засновник лейблу Creation Records, на якому виходили My Bloody Valentine і Primal Scream, випадково побачив на концерті нікому не відомих Oasis і підписав їх.

Yanks go home: бажання слави без вибачень

Навесні 1993-го журнал Select поставив Андерсона на тлі британського прапора під заголовком «Yanks go home!». Брит-поп виріс як відповідь гранжу з його самокопанням і зневагою до слави. Британці славу відверто любили. Ноел Галлахер, автор пісень Oasis, мріяв перерости The Beatles, а його брат, вокаліст Ліам, поводився так, ніби це вже сталося. Гурти спиралися на власну спадщину: The Kinks, The Who, The Jam, The Smiths. У 1995-му Blur і Oasis випустили сингли «Country House» і «Roll With It» в один день, і за цією «битвою брит-попу» стежили в теленовинах, як за футбольним дербі. Сингли виграли Blur, а стадіони дісталися Oasis.

Дзвінкі гітари, рідний акцент, приспів на все поле

Звучання брит-попу — це впевненість, перекладена на ноти. Гітари яскраві й щільні. В Oasis Ноел накладав партію на партію, доки пісня не ставала стіною звуку. Мелодії прості й чіпкі, приспів можна підхопити з другого разу. Співаки не підробляли американську манеру і співали так, як говорять: Ліам ліниво й зухвало по-манчестерськи, Албарн з лондонськими інтонаціями, Кокер шепітливо й театрально. У Blur і Pulp з'являлися синтезатори, духові та мюзик-холльні ходи, а Suede додавали глемового блиску. Цю музику писали для радіо, пабу і фестивального поля, а не для навушників у темряві.

Кнебворт, похмілля і нове покоління

Пік припав на серпень 1996-го: два концерти Oasis у парку Кнебворт зібрали близько 250 тисяч людей. За рік рух почав розсипатися. Роздутий «Be Here Now» Oasis став символом надмірності, а Blur звернулися до американського лоу-фаю й вибухнули «Song 2». Того ж 1997-го Radiohead з «OK Computer» і The Verve з «Urban Hymns» показали, що британська гітарна музика може бути тривожнішою і глибшою. З цього похмілля виріс пост-брит-поп, тихіший і меланхолійніший: Travis, Coldplay, Stereophonics. Нахабство Oasis згодом підхопили Kasabian, а Ліам Галлахер продовжив його в сольній кар'єрі.

З чого почати слухати

Почніть із «Definitely Maybe» (1994) Oasis. У цьому дебюті ще чути голод, а «Rock 'n' Roll Star» звучить як обіцянка вирватися. Далі — «(What's the Story) Morning Glory?» (1995), на якому Oasis стали гуртом для всіх завдяки «Wonderwall» і «Don't Look Back in Anger». Інший бік стилю відкриває «Parklife» (1994) Blur, строкатий та іронічний портрет Англії. Завершіть «Different Class» (1995) Pulp: тут брит-поп найрозумніший, а «Common People» — чи не найкраща пісня епохи.