Post-Britpop ⁵

Влітку 1999 року на фестивалі в Гластонбері шотландський гурт Travis заграв пісню «Why Does It Always Rain on Me?», і щойно прозвучав перший рядок, з ясного неба полив дощ. Тисячі людей у літньому одязі змокли до нитки. Музиканти пішли зі сцени пригнічені: їм здавалося, що концерт вийшов посереднім. А згодом їхній альбом The Man Who піднявся на перше місце британського чарту. Країна, яка ще вчора хором співала з Oasis, що житиме вічно, раптом захотіла почути щось тихіше.

Так почався пост-брит-поп, музика хлопців, які не соромилися сказати, що їм самотньо, тривожно й незатишно. З них кепкували, їм приліпили образливе прізвисько. А вони стали саундтреком цілого десятиліття, від студентських гуртожитків до стадіонів.

Пісні для тих, хто не спить о третій ночі

Брит-поп був музикою вечірки: пиво, футбол, прапор на гітарі й певність, що ти найкращий. Пост-брит-поп — це ранок після вечірки, коли ти сам у кімнаті й думаєш, чи все зробив правильно. Його теми — невпевненість, туга за кимось, страх втратити, бажання, щоб тебе просто помітили. Френ Гілі (Fran Healy), вокаліст Travis, написав «Why Does It Always Rain on Me?» у відпустці в Ізраїлі. Він поїхав туди по зимове сонце, а там увесь час лило. Водночас ця пісня про перший альбом гурту, який провалювався, поки менеджер по телефону запевняв, що все гаразд.

Ці пісні не вчать жити й не обіцяють перемоги. Вони кажуть: те, що ти відчуваєш, — нормально, і ти в цьому не сам. Їх вмикають у нічному автобусі, після розставання, дорогою додому, коли потрібна не втіха, а співрозмовник. У «Yellow» Coldplay співають про світ, що світиться, бо поруч людина, яку любиш. Це проста, майже дитяча ніжність, якої британський рок соромився років десять. Чоловіки в цій музиці дозволили собі бути м'якими, і слухачі впізнали себе в цьому більше, ніж у позі переможців.

Похмілля після «крутої Британії»

Середина 90-х була для Британії часом підйому: економіка росла, у 1997-му до влади прийшли лейбористи Тоні Блера, а преса вигадала гасло Cool Britannia. Брит-поп став майже державною справою, і Ноела Галлахера з Oasis запрошували на прийом на Даунінг-стріт. Але того ж 1997-го Oasis випустили Be Here Now — роздутий, гучний, нескінченний альбом, після якого стало зрозуміло, що свято видихається. Blur тоді ж повернули в бік американського лоу-фаю. Radiohead видали OK Computer, платівку про відчуження у світі машин, офісів і телевізійних новин, просякнуту тривогою кінця тисячоліття.

Новий звук народжувався не в одному місті. Travis — із Глазго, Coldplay зібралися в Лондоні, коли навчалися в University College London. Snow Patrol заснували вихідці з Північної Ірландії в шотландському Данді, Muse приїхали з приморського Тінмута в Девоні, Keane — з містечка Беттл у Сассексі, а в Манчестері грали Elbow і Doves. Це були провінційні й студентські гурти, а не столичні денді: про Юніон Джек їм не було чого сказати, а от про себе — було. Місток між епохами збудував Найджел Годріч (Nigel Godrich), продюсер OK Computer: він працював і над The Man Who та переніс атмосферу Radiohead у простіші й тепліші пісні.

Проти бундючності — за право на сумнів

Пост-брит-поп виріс із втоми від позерства. Брит-поп тримався на національній гордості, класовій браваді й газетних війнах Oasis та Blur, а новим гуртам усе це здавалося маскарадом. Свої орієнтири вони шукали за океаном і в минулому. Одним із них був Джефф Баклі (Jeff Buckley), американський співак із приголомшливим фальцетом і єдиним прижиттєвим студійним альбомом Grace. Іншими — Radiohead часів The Bends і мелодійний розмах U2. Від слави ці хлопці не відмовлялися, але й не грали в рок-хуліганів, і саме це дратувало стару гвардію. Алан Макґі (Alan McGee), засновник лейбла Creation Records, який колись відкрив світові Oasis, у 2000 році в колонці для The Guardian назвав Coldplay «музикою для тих, хто мочиться в ліжко». Прізвисько «bedwetters» прилипло до всієї хвилі, але нічого не змінило: слухачам якраз і потрібна була ця незахищеність.

Фортепіано замість стіни гітар

Звучання стало прямим наслідком цієї чесності. Гітара перестала бути зброєю: тепер вона дзвенить, переливається й тримає тло, а наперед виходять клавіші. «Clocks» Coldplay вся тримається на циклічному фортепіанному рифі, що накочується хвилями, і саме він робить пісню впізнаваною з першої секунди. Keane пішли ще далі: на дебютному Hopes and Fears гітар немає зовсім. Усю роботу роблять піаніно й обробки Тіма Райс-Окслі (Tim Rice-Oxley), а над ними злітає чистий голос Тома Чапліна (Tom Chaplin). Високий чоловічий вокал, часто з фальцетом, — головна прикмета стилю: голос не гарчить, а ламається, просить, довіряється. Muse взяли ту саму вразливість і роздули її до драми з класичним фортепіано, електронікою та фальцетом Метта Белламі (Matt Bellamy), що летить у стратосферу. Продакшн чистий і просторий, з довгою реверберацією: куплет шепоче, а приспів розчахується, як вікно.

Від гуртожитку до стадіону й серіалів

Пост-брит-поп довів, що тиха пісня може зібрати стадіон. Від камерного Parachutes Coldplay дійшли до статусу одного з найбільших гуртів планети, а згодом, працюючи з Браяном Іно (Brian Eno), продюсером U2, ще ширше відчинили свій звук. «Chasing Cars» Snow Patrol стала гімном телевізійних драм, і відтоді сцену прощання в серіалі важко уявити без схожого фортепіано й приспіву, що повільно наростає. Нових жанрів стиль не породив, зате розчинився в мейнстримі: його формулу — щирість, клавіші, злітний приспів — перейняли американські піано-рок-гурти й ціла частина поп-музики 2000-х. Найважливіше ж те, що після нього британському гітарному рокові вже не треба було вдавати мачо. Навіть ті, хто звучав грубіше, як валлійці Stereophonics із хрипким голосом Келлі Джонса (Kelly Jones), писали про звичайні містечка й звичайних людей без героїчних поз.

З чого почати слухати

Почніть з OK Computer Radiohead (1997). Це ще не зовсім пост-брит-поп, а його хрещений батько: альбом, після якого британські гурти зрозуміли, що тривогу й самотність можна перетворити на велику музику. Далі — The Man Who Travis (1999), та сама платівка, що злетіла після дощу в Гластонбері: тиха, сумна й тепла, як розмова на кухні.

Потім — A Rush of Blood to the Head Coldplay (2002) з «Clocks» і «The Scientist», де ніжність дебюту вже набирає стадіонного розмаху. А наостанок — Hopes and Fears Keane (2004), щоб почути, як звучить стиль, що виріс із гітарної музики, зовсім без гітари. Поставте їх одну за одною увечері, без поспіху, і стане зрозуміло, чому ціле покоління освідчувалося в коханні саме під цю музику.