Alternative Rock ⁴²⁴

У січні 1992 року Nevermind гурту Nirvana зсунув із першого місця чарту Billboard альбом Michael Jackson, і музична індустрія зрозуміла, що гітарний шум із клубів може продаватися мільйонами. Наступні роки були дивним часом. Андеґраунд раптом опинився на MTV, а гуртам, які вчора грали для сотні людей, довелося вирішувати, що робити з цією увагою. Їхньою відповіддю стала друга хвиля альтернативного року. Вона вийшла темнішою, амбітнішою і значно різноманітнішою, ніж ґрантж, з якого виросла.

Музика для тих, хто почувається зайвим на власному святі

Альтернативний рок середини дев'яностих розповідає про розрив між тим, що тобі обіцяли, і тим, що ти насправді відчуваєш. Холодна війна закінчилася, економіка росла, всім обіцяли стабільність. А всередині були тривога, самотність і підозра, що все це не про тебе. Billy Corgan співав про лють, яка нічого не змінює. Dolores O'Riordan співала про вибухи, що вбивають дітей. PJ Harvey писала про бажання, ревнощі й тіло без жодних прикрас. Ця музика не втішає, вона чесно говорить про незручне, і завдяки цьому ти розумієш, що не один у своєму роздратуванні.

Її ставлять пізно ввечері, у навушниках, у дорозі, коли хочеться не розважитися, а щоб тебе зрозуміли. Тихих моментів тут не менше, ніж гучних: після оглушливого приспіву може початися шепіт. Саме в цьому розмаху від люті до повного виснаження люди й упізнають правду. Підлітки дев'яностих чули в цій музиці себе, і сьогоднішні слухачі теж чують, бо відчуття, що світ влаштований якось не так, нікуди не зникло.

Після Сієтла: Чикаго, Лімерик, Дорсет і Медісон

Ґрантж зробив альтернативу мейнстримом, але після смерті Kurt Cobain у квітні 1994 року стало зрозуміло, що історія Сієтла добігає кінця. Сцена розійшлася по різних містах. The Smashing Pumpkins з Чикаго поєднували важкі гітари з психоделією та мелодрамою. PJ Harvey із сільського англійського Дорсету писала колючі пісні й записувала їх зі Steve Albini, продюсером, відомим сирим «живим» звуком. The Cranberries з ірландського Лімерика принесли кельтську меланхолію. А Garbage зібралися в американському Медісоні: там були Butch Vig, продюсер Nevermind, і шотландська вокалістка Shirley Manson.

Не менш важливою була інфраструктура. Фестиваль Lollapalooza, який 1991 року заснував Perry Farrell, фронтмен Jane's Addiction, став пересувним святом альтернативи. Радіостанції отримали окремий формат modern rock, а на MTV з'явилися нічні програми на кшталт 120 Minutes. Саме там Vig і побачив Manson. Так покоління, яке письменник Douglas Coupland назвав «поколінням X», отримало власну музичну мову і власні сцени.

Між совістю андеґраунду і світлом стадіонів

Головна внутрішня напруга стилю пов'язана з успіхом. Інді-сцена вісімдесятих, на якій виросли R.E.M. і незалежні лейбли, жила за панківською етикою: продаватися соромно. Тепер мейджори самі пропонували контракти, а зали ставали дедалі більшими. Одні, як Pearl Jam, судилися з квитковим монополістом Ticketmaster і перестали знімати кліпи. Інші, як Corgan, відкрито хотіли грандіозності й записали подвійний альбом. Альтернатива з'явилася як протест проти глянцевого хард-року і штучних емоцій вісімдесятих, і тепер їй треба було самій не перетворитися на те саме.

Стіна гітар, яка вміє плакати

Звучання виросло з цієї амбіції. На Siamese Dream Butch Vig і Corgan накладали гітари десятками шарів, і виходила щільна, майже оркестрова стіна звуку. Пісні ставали довшими, у них з'являлися струнні, клавішні й несподівані тихі частини. Garbage вплітали в рок семпли й електронні лупи. Radiohead на The Bends і OK Computer шукали тривожну атмосферу та незвичні структури. Паралельно розвивалася інша гілка: лоу-фай Pavement і Beck, який звучав так, ніби його записали в спальні, і сповільнений сумний слоукор гуртів на кшталт Low. Об'єднував усе це голос: не героїчний, а вразливий, часто надламаний або холодно іронічний.

Що виросло з тривоги дев'яностих

Альтернативний рок довів, що гітарна музика може бути водночас масовою й дуже особистою. 1994 року критик Simon Reynolds описав гурти, які беруть рокові інструменти не заради пісень, а заради текстур, і назвав це post-rock. Звідти потім прийшли Mogwai і Godspeed You! Black Emperor. Після OK Computer британці на кшталт Coldplay і Travis створили м'якший, меланхолійний post-Britpop. А інді-гурти двохтисячних почали схрещувати гітари з електронікою, і так з'явилися indietronica та chillwave. Muse, Placebo, Queens of the Stone Age і The National кожен по-своєму продовжують ту саму розмову про тривогу і масштаб.

З чого почати слухати

Почніть із Ten гурту Pearl Jam. Це міст між ґрантжем і новою хвилею, і великий звук тут уже служить емоції, а не позі. Далі слухайте OK Computer Radiohead 1997 року, альбом про відчуження в технологічному світі. Після нього «альтернатива» стала означати не жанр, а амбіцію. Californication Red Hot Chili Peppers покаже, як наприкінці десятиліття ця музика подорослішала й навчилася ніжності.

І обов'язково послухайте Mellon Collie and the Infinite Sadness The Smashing Pumpkins. На цьому подвійному альбомі поруч стоять Bullet with Butterfly Wings з її безсилою люттю і тиха фортепіанна заголовна тема. У ньому вся друга хвиля альтернативи: гнів, ніжність, надмір і бажання сказати про себе все й одразу.