Поставте голку на першу доріжку. Гітари б’ють рівно й важко, як кроки патруля, а потім Джо Страммер кричить у радіоефір: «London calling» . Так у роки Другої світової виходила в ефір служба BBC для окупованих країн. Тільки тепер Лондон не обіцяє порятунку. Він попереджає, що місто тоне.
Ця платівка народилася тоді, коли гурту, здавалося, вже нічого не світило. Без менеджера, з боргами, без репетиційної бази і без жодної нової пісні. А за кілька місяців четверо лондонців записали подвійний альбом на дев’ятнадцять пісень і вмовили лейбл продавати його за ціною звичайного. Ось як це було.
Чому це ікона
Панк мав жити швидко і згоріти молодим. Три акорди, дві хвилини, злість. А The Clash на третьому альбомі зробили те, чого від панку ніхто не чекав: узяли в руки всю музику, яку любили, — рокабілі, реггі, ска, джаз, соул, ритм-енд-блюз — і зібрали з неї портрет Лондона наприкінці 1970-х. У 1989-му Rolling Stone назвав «London Calling» найкращим альбомом 1980-х: в Америці він вийшов у січні 1980-го. У списку 500 найкращих альбомів усіх часів журнал ставив його на 8-ме місце, а в редакції 2020 року — на 16-те.
У 1980-му американські критики в опитуванні Pazz & Jop газети The Village Voice визнали його альбомом року, а у 2007-му платівку внесли до Зали слави «Греммі». А фото на обкладинці британський журнал Q оголосив найкращою рок-н-рольною фотографією всіх часів. Але почалося все з порожньої кімнати за автомайстернею.
Лондон, 1979-й. Ні менеджера, ні пісень
Наприкінці 1978-го The Clash видали другий альбом, «Give ‘Em Enough Rope». Лейбл CBS найняв американського продюсера Сенді Перлмана, щоб Clash нарешті прорвалися в Америку. У Британії платівка дійшла до другого місця, а в США майже пройшла повз.
Потім гурт розійшовся з менеджером Бернардом Роудсом, людиною, яка колись і зібрала Clash докупи, а разом із ним зникла й репетиційна база в Кемдені. Росли борги. А найгірше — Страммер і Джонс уже понад рік не написали жодної нової пісні.
У цьому гурті ролі розподілилися давно. Джо Страммер, син британського дипломата, який устиг пожити на лондонських сквотах, писав слова про політику й вулицю. Мік Джонс, якого виховувала бабуся, складав музику й аранжування. Пол Сімонон із Брикстона ледве вмів тримати бас, зате виріс серед реггі. А барабанщик Топпер Гедон міг зіграти що завгодно, від джазу до фанку.
Гараж у Пімліко
Нову кімнату знайшли роуді гурту Джонні Грін і Бейкер. Студія називалася Vanilla, хоча нічого ванільного в ній не було: тісне приміщення позаду автомайстерні в районі Пімліко. Clash приїхали туди в травні 1979-го з порожніми руками, і тут, далеко від преси, у них з’явився розпорядок майже як на заводі.
Удень репетиція. Ближче до вечора футбол на сусідньому майданчику, інколи навіть із гостями з CBS. Потім пінта в пабі, а ввечері знову репетиція. І пісні почали народжуватися одна за одною.
Влітку гурт записав чорнові версії на простий чотириканальний магнітофон. На цих «ванільних плівках» уже були п’ятнадцять із дев’ятнадцяти майбутніх пісень. Джонні Грін загубив касети в лондонському метро, і чверть століття їх вважали втраченими, аж поки 2004-го Мік Джонс не знайшов копію.
Wessex: драбина, вино і «пряма психічна ін’єкція»
Записуватися пішли в студію Wessex у Гайбері на півночі Лондона. Там звукорежисером був Білл Прайс, який за два роки до того зводив у цих самих стінах «Never Mind the Bollocks» Sex Pistols. А продюсером гурт захотів Гая Стівенса. CBS була категорично проти.
Щоб зрозуміти чому, треба знати, хто такий Стівенс. У 1960-х він був діджеєм лондонського клубу The Scene і ставив модам рідкісний американський ритм-енд-блюз, потім шукав таланти для Island Records, придумав назву Procol Harum і зібрав Mott the Hoople. Але до кінця 1970-х його зірка згасла: алкоголь, хаос, непередбачуваність. А Clash потрібна була не гладенька картинка, а енергія.
І вони її отримали. Стівенс бігав по студії, жбурляв стільці й розмахував драбиною, щоб музиканти грали так, ніби від цього залежить життя. Якось, коли Страммер сидів за фортепіано, Стівенс вилив на інструмент пляшку червоного вина. Білл Прайс назвав його метод «прямою психічною ін’єкцією». Сам Стівенс любив казати: «У світі лише два Філи Спектори, і один із них — я».
Як не дивно, особливо добре зі Стівенсом поладнав Пол Сімонон, наймолодший і найменш досвідчений музикант гурту. «Із ним я почувався зовсім вільно. Якщо я брав неправильну ноту, йому було байдуже», — згадував басист. Працювали по вісімнадцять годин на добу, багато пісень записали з першого-другого дубля.
Лишалося переконати лейбл. CBS не хотіла й чути про подвійний альбом. Тоді Clash домовилися про «безкоштовний» бонусний диск до звичайної платівки. Бонус розрісся до дев’яти пісень і став повноцінною другою платівкою, а в магазинах подвійник коштував приблизно як одинарний. «Це була наша перша справжня перемога над CBS», — казав Страммер.
Америка, вересень 1979-го
Ледве закінчивши основні сесії, Clash полетіли в американський тур із промовистою назвою Take the Fifth. Його відкрили 8 вересня на фестивалі Tribal Stomp у Монтереї, Каліфорнія. З гуртом їхали фотографиня Пенні Сміт і художник Рей Лаурі — майбутні автори обкладинки.
А ввечері 20 вересня Clash грали в нью-йоркському залі Palladium. Охоронці не давали публіці встати з місць, і Сімонон наприкінці концерту, як він потім пояснював, «зірвав злість на басі». Пенні Сміт встигла натиснути на спуск.
У листопаді, вже в Лондоні, альбом зводили з Прайсом. І наостанок з’явилася ще одна пісня, «Train in Vain» . Її збиралися роздавати як гнучку платівку разом із тижневиком NME, але угода зірвалася. Тож пісню в останню мить додали в кінець четвертої сторони, коли обкладинки вже були надруковані. Про неї повідомляли тільки наліпка на плівці та напис, видряпаний на вінілі біля етикетки.
Грудень 1979-го: Лондон кличе
Сингл «London Calling» вийшов 7 грудня, альбом — 14 грудня 1979 року. Кліп зняв Дон Леттс, діджей панк-клубу The Roxy, який ставив лондонським панкам реггі між виступами гуртів. Гурт грає на понтоні на Темзі біля мосту Альберта, холодної грудневої ночі, під зливою.
Сингл піднявся до 11-го місця в Британії: вищого результату гурт не мав аж до 1991-го. Альбом дійшов до 9-го місця вдома і 27-го в США. А в Америці сталося те, на що CBS чекала від початку: «Train in Vain», пісня, якої не було в треклісті, стала першим американським хітом Clash і піднялася до 23-го місця Billboard.
Для Гая Стівенса ця платівка стала останньою великою роботою. У 1981-му його не стало, і Clash присвятили йому пісню «Midnight to Stevens».
Що залишилося
«London Calling» показав, що панк може бути не глухим кутом, а дверима. Після нього Clash видали потрійний «Sandinista!», а лейбл рекламував їх як «єдиний гурт, який має значення». А для тисяч музикантів платівка стала дозволом грати все, що любиш, не питаючи, чи це «досить панк».
Пісні з альбому живуть власним життям. Бас-партію з «The Guns of Brixton» Норман Кук, відомий згодом як Fatboy Slim, використав у треку Beats International «Dub Be Good to Me», який у 1990-му очолив британський чарт. У 2003-му The Clash внесли до Зали слави рок-н-ролу. Джо Страммера на той час уже не було: він помер у грудні 2002-го.
А бас, розбитий у Нью-Йорку, сьогодні експонат Музею Лондона, а колись стояв у Залі слави рок-н-ролу в Клівленді.
Чорно-білий вибух у рожевому і зеленому
Того вечора в Palladium Пенні Сміт працювала, як завжди: вона знімала Clash для NME, британського музичного тижневика, і вже кілька років їздила з ними в тури. Коли Сімонон замахнувся басом, вона якраз задкувала, щоб не потрапити під удар. Кадр вийшов трохи не в фокусі, тож Сміт не хотіла його віддавати. Страммер і Рей Лаурі думали інакше.
Лаурі, карикатурист NME і сатиричного журналу Punch, обожнював рок-н-рол 1950-х. Страммер називав його «військовим художником» гурту. Саме Лаурі придумав зробити обкладинку як оммаж дебютному альбому Елвіса Преслі 1956 року: там Елвіс співає з гітарою на чорно-білому фото, збоку рожеве «Elvis», унизу зелене «Presley». У Clash так само, тільки замість співака — хлопець, що трощить інструмент.
Довгі роки вважалося, що кадр зроблено 21 вересня, але пізніші дослідження показали: найімовірніше, все сталося напередодні, 20-го. Сімонон потім шкодував не про бас, а про інше: «Якби я був розумнішим, узяв би запасний бас і розбив його».
У 2002-му Q назвав фото Пенні Сміт найкращою рок-н-рольною фотографією всіх часів: за словами журналу, воно ловить «найвищий рок-н-рольний момент — повну втрату контролю». А сама Сміт зізнавалася, що вже не може дивитися на цей знімок: «Його використали в стількох формах, що він став трохи як шпалери».
Як слухати: сторона за стороною
«London Calling» — це радіо, яке перемикається між станціями. Рокабілі, реггі, ска, джаз, соул. Ось про що ці пісні.
Сторона A · 15:31 · місто під водою
London Calling · 3:19 · Страммер — Джонс
Робоча назва була «Ice Age», «Льодовиковий період». Страммер склав у пісню все, що лякало його у 1979-му: аварію на американській атомній станції Три-Майл-Айленд у березні, розмови про те, що Темза може затопити Лондон, безробіття, наркотики, поліцію. «Ми відчували, що сповзаємо схилом, чіпляємося нігтями, і ніхто не допоможе», — пояснював він.
Brand New Cadillac · 2:09 · Вінс Тейлор
Кавер на британський рокабілі 1959 року. Від хлопця йде дівчина — їде геть на новенькому «кадилаку». Clash вважали її однією з перших справжніх британських рок-н-рольних платівок, грали на розігрів і записали першою.
Jimmy Jazz · 3:52 · Страммер — Джонс
Лінивий, майже нічний джаз із духовими. Поліція шукає якогось Джиммі Джаза, а всі навколо знизують плечима: не бачили, не знаємо.
Hateful · 2:45 · Страммер — Джонс
Весела, майже бадьора мелодія і зовсім невесела історія: людина дякує своєму дилерові, поки залежність потроху забирає в неї друзів і пам’ять.
Rudie Can’t Fail · 3:26 · Страммер — Джонс
Гімн «руд-бою», вуличному хлопцеві з ямайської субкультури, якого дорослі сварять за безвідповідальність: він п’є пиво на сніданок і живе одним днем. Страммер і Джонс співають дуетом.
Сторона B · 17:58 · люди і системи
Spanish Bombs · 3:19 · Страммер — Джонс
Туристи на іспанських курортах, вибухи в новинах — і тінь громадянської війни 1930-х. Страммер згадує поета Федеріко Гарсію Лорку, а приспів співає ламаною іспанською.
The Right Profile · 3:56 · Страммер — Джонс
Гай Стівенс дав Страммеру почитати біографію Монтгомері Кліфта, голлівудської зірки 1950-х, чиє обличчя змінилося після автокатастрофи 1956 року. Вийшла трагікомічна пісня про ціну слави.
Lost in the Supermarket · 3:47 · Страммер — Джонс
Співає Джонс. Страммер написав її, намагаючись уявити дитинство Джонса: хлопчик серед бетонних багатоповерхівок, а дорослий — серед полиць супермаркету, де все можна купити, крім відчуття, що ти комусь потрібен.
Clampdown · 3:49 · Страммер — Джонс
Спершу це був інструментал під назвою «Working and Waiting». Тепер — злий заклик до молодих не продавати мрії юності за кар’єру і не ставати гвинтиком системи.
The Guns of Brixton · 3:07 · Пол Сімонон
Перша пісня, яку Сімонон написав і заспівав сам. Герой — хлопець із Брикстона, син ямайських іммігрантів, який дивиться реггі-фільм «The Harder They Come» і впізнає себе в гангстері Івані. Тривога і поліція на вулицях за два роки до заворушень у Брикстоні.
Сторона C · 12:42 · ставки зроблено
Wrong ‘Em Boyo · 3:10 · Клайв Альфонсо
Кавер на ямайський гурт The Rulers. Починається повільно, з легенди про Стеггера Лі, а потім раптом зривається в ска.
Death or Glory · 3:55 · Страммер — Джонс
Страммер озирається на власну молодість: усі колись обіцяли жити на повну й ніколи не продаватися, а потім приходять компроміси.
Koka Kola · 1:46 · Страммер — Джонс
Найкоротша пісня альбому. На «ванільних плівках» вона називалася «Koka Kola, Advertising & Cocaine»: реклама, офіси й кокаїн у коридорах влади.
The Card Cheat · 3:51 · Страммер — Джонс
Співає Джонс. Історія шулера, якого впіймали за картярським столом. Щоб звук вийшов якомога більшим, гурт записав кожну партію двічі.
Сторона D · 18:43 · прихований фінал
Lover’s Rock · 4:01 · Страммер — Джонс
Назва — гра слів: «лаверз-рок» — так називали ніжне британське реггі про кохання. А Страммер написав пісню про відповідальність у сексі, про контрацепцію і про те, як не зламати життя одне одному.
Four Horsemen · 2:56 · Страммер — Джонс
Чотири вершники Апокаліпсису, але, як прийнято читати, це самі Clash: четверо хлопців, які проти всіх скачуть уперед.
I’m Not Down · 3:00 · Страммер — Джонс
Співає Джонс. Найособистіша пісня на платівці: за кілька місяців до того у нього обікрали квартиру, його побила вулична банда, а стосунки закінчилися. І вперта відповідь: я не впав.
Revolution Rock · 5:37 · Джекі Едвардс — Денні Рей
Кавер на реггі-сингл Денні Рея 1976 року. Мав завершувати альбом. Наприкінці Страммер жартома рекламує гурт, ніби той грає на весіллях і вечірках, «бонго-джаз — наша спеціалізація».
Train in Vain · 3:09 · Страммер — Джонс
Пісня-привид: на оригінальній обкладинці та етикетці її немає. Джонс написав її за одну ніч, як пишуть, після розставання з гітаристкою The Slits Вів Альбертін. Назва — через ритм, що мчить, як потяг, і через відчуття, що поїзд пішов.
Усі платівки The Clash, які є в нас, зібрані на сторінці гурту.
Замість післямови
Ми не намагалися розповісти все. Наша задача — закохати вас у цю музику і залишити більше питань, ніж відповідей. Як звучали ті самі «ванільні плівки», знайдені через чверть століття? Куди повела Clash ця свобода на потрійному «Sandinista!»? І який саме реггі слухав Пол Сімонон у дитинстві в Брикстоні, якщо з нього виросла «The Guns of Brixton»?
Сподіваємося, ця історія надихне вас шукати далі. Або забрати частинку того дощового Лондона 1979-го з собою, на вінілі. І так, будемо чесні: на цьому ми теж заробляємо. Але закохати вас у музику для нас усе одно важливіше.
Команда Just Punk Vinyl