Поставте голку на першу доріжку і не поспішайте робити гучніше. Спершу ви почуєте зовсім не метал: тихі, урочисті акорди акустичних гітар, ніби хтось грає старовинну іспанську музику. Голосів стає більше, шари лягають один на одний, звук росте. А потім вступають електрогітари, і кімната перестає бути тихою. Пісня називається «Battery» , і такої хвилини спокою вам потім довго не дадуть.
Цей альбом записали четверо хлопців, яким не було й двадцяти чотирьох. Записували ночами, у Копенгагені, чотири місяці поспіль. Його випустили без жодного синглу, без кліпу, майже без радіо. Через тридцять років його першим із усього металу взяли на вічне зберігання до Бібліотеки Конгресу США. А для одного з чотирьох він став останнім. Ось як це було.
Чому це ікона
Rolling Stone пише, що в альбому дві теми. Перша — маніпуляція: хто тримає ниточки і хто кого насправді контролює. Друга — звукова: дуже гучні гітари, зіграні дуже швидко, без жодної оглядки на глем-метал із начосами, який тоді панував на радіо. Навіть повільна «Welcome Home (Sanitarium)» , за словами журналу, лише підкреслює невблаганність решти пісень. У списку 500 найкращих альбомів усіх часів Rolling Stone альбом стоїть на 97-му місці.
У 2016 році «Master of Puppets» став першим метал-записом у Національному реєстрі звукозаписів Бібліотеки Конгресу США. Guitar World назвав його четвертим найкращим гітарним альбомом усіх часів, музичний журналіст Мартін Попофф — найкращим хеві-метал-альбомом узагалі, а у 2025 році RIAA визнала платівку вісім разів платиновою.
Оголошення в газеті
У 1981 році в Лос-Анджелесі сімнадцятирічний данець розмістив оголошення в місцевій газеті The Recycler: шукаю музикантів. Його звали Ларс Ульріх. Він народився під Копенгагеном, у сім’ї тенісиста Торбена Ульріха, і в 1980-му переїхав до Каліфорнії, щоб теж стати тенісистом. До шкільної команди не потрапив. Зате закохався в британський хеві-метал так, що злітав до Лондона, щоб побачити на концерті свій улюблений гурт Diamond Head.
На оголошення відповів Джеймс Гетфілд, хлопець із Дауні, передмістя Лос-Анджелеса. Він з дев’яти років учився на піаніно, потім бив у барабани, у чотирнадцять узяв гітару. У новому гурті він став голосом, ритм-гітарою і автором усіх текстів. Так у жовтні 1981-го з’явилася Metallica.
Басист, який поставив умову. Кліфф Бертон виріс у Кастро-Веллі під Сан-Франциско. Батько привчив його до класичної музики, Кліфф учився грати на піаніно, а серед своїх героїв називав Гедді Лі з Rush, Леммі з Motörhead і Гізера Батлера з Black Sabbath. У 1982-му Гетфілд і Ульріх почули його в лос-анджелеському клубі Whisky a Go Go, де він грав із гуртом Trauma, і покликали до себе. Кліфф погодився з однією умовою: гурт переїжджає до Сан-Франциско. Гурт переїхав. Бертон грав на басу з педаллю «вау», як грають гітаристи, і робив це так, що Гетфілд згадував про його гру як про «приголомшливий шред».
Гітарист, якому подзвонили першого квітня. Кірк Гемметт народився в Сан-Франциско, у шістнадцять заснував треш-гурт Exodus і брав уроки в Джо Сатріані, який тоді викладав гітару в Берклі під Сан-Франциско. 1 квітня 1983 року йому подзвонили з Metallica. За десять днів він уже грав у гурті.
Далі було два альбоми, «Kill ‘Em All» і «Ride the Lightning». Другий записували в Копенгагені, у студії Sweet Silence, із данським продюсером Флеммінгом Расмуссеном. Metallica знайшла його через альбом Rainbow, який він записував. Коли Ларс подзвонив, Расмуссен навіть не чув про такий гурт. Але підписав їх великий лейбл Elektra, і тепер у хлопців був справжній бюджет.
Вісім тижнів у гаражі
Улітку 1985-го Гетфілд і Ульріх засіли в гаражі в Ель-Серріто, під Сан-Франциско. Кірк і Кліфф приносили касети зі своїми ідеями. Спершу народжувалися рифи, потім тема й назва, а вже під них Гетфілд писав слова. «Ми написали “Master of Puppets”, мабуть, за вісім тижнів того літа», — згадував Ульріх.
Восени гурт знову полетів до Расмуссена.
Чотири місяці копенгагенських ночей
Розселилися в готелі Scandinavia: Ларс із Джеймсом в одному номері, Кірк із Кліффом в іншому. Расмуссен жив за п’ять хвилин від студії. Щовечора його дружина й сестра готували музикантам вечерю, а о сьомій усі йшли працювати й сиділи до четвертої, а то й шостої ранку, до самого готельного сніданку. Хлопці звали продюсера «татом»: він був старший років на п’ять і поводився відповідно.
Уявіть цю картину: рідні місця Ларса, листопадова темрява, четверо американців, які днями сплять, а ночами працюють. «Це місце зводить нас із розуму!» — скаржився Кірк.
Але в студії було серйозно. Гурт привіз готові демо, навіть соло були продумані заздалегідь, тож час ішов не на пошуки, а на виконання. Кожну гітарну партію записували щонайменше вчетверо, іноді увосьмеро, і щоразу наново, а не копіюванням. Расмуссена вразило, наскільки точно Гетфілд грає ритм. «Я ніколи такого не бачив і не думаю, що побачу», — казав він про ту роботу з гітарами. Ларс грав на малому барабані, позиченому в Ріка Аллена з Def Leppard.
Кліфф записував свої партії переважно з одного дубля. Навушників він не любив, тому сідав у вокальну кабіну й грав під великі колонки. За вечерею, згадував Расмуссен, Кліфф їв так швидко, що не було видно ні їжі, ні його обличчя. Коли бас був готовий, він першим поїхав додому: скучив. Ларс сидів у студії до 27 грудня, поки не дописали останнє.
Розробили й одну хитрість. Інструменти трохи знижували, грали під повільнішу плівку, а потім її прискорювали. Звук ставав щільнішим і злішим.
Зводив альбом у Лос-Анджелесі Міхаель Вагенер, приблизно за два тижні. Гурт хотів звук сухий, прямо в обличчя, і щоб усе було гучно. Так і вийшло.
Платівка без радіо і без кліпу
«Master of Puppets» вийшов 3 березня 1986 року. На обкладинці — кладовище білих хрестів, від яких тягнуться нитки до рук ляльковода, на тлі криваво-червоного неба. Ульріх пояснював: альбом про те, як людьми непомітно маніпулюють. Іронічну наліпку «для батьків» гурт теж придумав сам: мовляв, непридатна для прослуховування тут лише одна пісня, «Damage, Inc.» .
Синглу не було. Кліпу не було. Радіо таку музику майже не крутило. Замість цього гурт поїхав у тур: із березня по серпень вони відкривали концерти Оззі Осборна по всій Америці, уперше граючи на аренах. Гетфілд посеред туру зламав зап’ястя, катаючись на скейті. Він співав, а ритм-гітару кілька концертів грав його гітарний технік Джон Маршалл.
І це спрацювало. За перші три тижні продали 300 тисяч копій, альбом дійшов до 29-го місця в американському чарті й простояв у ньому 72 тижні. Через пів року в гримерці в Гемптоні менеджер Кліфф Бернстайн прямо сказав музикантам: тепер кожен із вас може купити собі будинок.
Вересень 1986-го
Восени почався європейський тур. 26 вересня Metallica зіграла в Стокгольмі. Уночі автобус рушив до Копенгагена. Перед тим Кліфф і Кірк тягнули карти, на чиїй полиці спатиме Кліфф. Кліффу випав туз пік. «Я хочу твою полицю», — сказав він.
Близько сьомої ранку 27 вересня біля селища Дьорарп на півдні Швеції автобус перекинувся. Кліфф Бертон загинув. Йому було 24 роки.
Його прах розвіяли на ранчо Максвелл, і під час прощання звучала «Orion» , його інструментальна п’єса з цього альбому. Кірк потім назве її лебединою піснею Кліффа. Через місяць до гурту прийшов новий басист, Джейсон Ньюстед.
Що залишилося
Залишилася платівка, яка без радіо й телебачення стала однією з найважливіших в історії важкої музики. Rolling Stone ставить її на 97-ме місце серед 500 найкращих альбомів усіх часів, а серед металевих альбомів — на друге, одразу після «Paranoid» Black Sabbath. У 2016 році «Master of Puppets» став першим металевим записом у Національному реєстрі звукозаписів Бібліотеки Конгресу США. Ульріх назвав його «визначальним моментом наших років становлення».
Заголовну пісню Metallica вперше зіграла наживо ще до виходу альбому, у ніч на новий 1986 рік у Сан-Франциско. Відтоді вона стала їхньою найчастіше виконуваною на концертах піснею. А в 2022-му її відкрило нове покоління: у фіналі четвертого сезону «Дивних див» персонаж Едді Мансон грає її на гітарі в потойбічному світі серіалу, щоб відвести чудовиськ від друзів. Пісня, якій тоді було 36 років, піднялася до 35-го місця в Billboard Hot 100.
Художник страшних книжок
Ідею обкладинки придумали самі Metallica разом із менеджером Пітером Меншем, а написав картину Дон Бротіґем, ілюстратор із Нью-Джерсі, випускник нью-йоркської Школи візуальних мистецтв. До того він п’ятнадцять років малював комерційні обкладинки, зокрема до книжок Стівена Кінга. Для збірки «Нічна зміна» це була забинтована рука, всіяна очима, а обкладинку «Протистояння» визнали обкладинкою року. Працював він акрилом на картоні, поєднуючи пензлі з аерографом, тому картина має м’який, трохи туманний фокус.
Придивіться до хрестів: на них висять армійські жетони, могили безіменні, стоять рівними рядами й заросли травою, а сонце сідає. Тому військовий образ на обкладинці зв’язують не лише з титульною піснею, а й із «Disposable Heroes» , піснею про солдата, яким керують зверху.
Потім Бротіґем намалював обкладинки для Anthrax, Mötley Crüe «Dr. Feelgood» і AC/DC «The Razor’s Edge». Для Metallica він попрацював ще раз, над «чорним альбомом» 1991 року. Оригінал «Master of Puppets», картину 43 на 43 сантиметри, 2008 року продали з аукціону в Нью-Йорку.
Як слухати: сторона за стороною
Вісім пісень, і майже всі про одне: про людину, якою керує щось сильніше за неї. Наркотик, армія, проповідник, лікарня, стародавнє чудовисько. Ляльковод щоразу інший, нитки ті самі. Ось про що ці пісні.
Сторона A · 26:50 · нитки
Battery · 5:12 · співає Джеймс Гетфілд
Пісня про сирий напір і силу, яку не зупинити. Назву читають двояко: і як «напад», і як артилерійська батарея. Після акустичного вступу йде головний риф, який Гетфілд придумав, коли відпочивав у Лондоні.
Master of Puppets · 8:35 · співає Джеймс Гетфілд
Головна пісня альбому — про залежність. Гетфілд пояснював її так: це про людей, якими керує те, від чого вони залежать, а не навпаки. Звідси образ ляльковода, який смикає за нитки і сміється, поки людина думає, що все під контролем. Посередині раптом стає тихо: чиста гітара, мелодійне соло. Це була улюблена пісня Кліффа.
The Thing That Should Not Be · 6:36 · співає Джеймс Гетфілд
Привіт Говардові Лавкрафту, американському письменнику жахів: стародавня істота спить на дні океану й чекає свого часу. Найважча річ на платівці. Гітари настроєні нижче, а головний риф мав звучати так, ніби величезний звір тягне себе в море.
Welcome Home (Sanitarium) · 6:27 · співає Джеймс Гетфілд
Натхнена романом Кена Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі». Людину несправедливо замкнули в закладі, де всі вирішують за неї, і вона мріє вирватися. Починається тихим перебором і флажолетами, а закінчується вибухом.
Сторона B · 27:55 · бунт і прощання
Disposable Heroes · 8:16 · співає Джеймс Гетфілд
Антивоєнна пісня про молодого солдата, чию долю вирішують командири, а не він сам. Одна з найнапруженіших речей альбому, місцями до 220 ударів на хвилину. Кіркова гітарна фраза в кінці кожного куплету навмисно звучить як музика з фільмів про війну.
Leper Messiah · 5:40 · співає Джеймс Гетфілд
Про лицемірство телепроповідників 1980-х і про людей, які сліпо за ними йдуть. Назву взяли з рядка пісні Девіда Боуї «Ziggy Stardust». Наприкінці все вибухає одним криком: «Брехня!»
Orion · 8:27 · інструментал
Без слів. Тут головний голос — бас Кліффа. Вступ звучить майже як оркестр, хоча це оброблений бас, а середню частину, повільну й задумливу, аранжував сам Бертон. Слухайте уважно: це останній альбом, який Кліфф записав із гуртом.
Damage, Inc. · 5:32 · співає Джеймс Гетфілд
Лють проти безглуздої жорстокості й помсти, без конкретного адресата. На початку — басові акорди, пущені задом наперед і засновані на хоралі Йоганна Себастьяна Баха «Прийди, солодка смерте». Класика й треш в одній пісні, якою закінчується альбом.
Усі платівки Metallica, які є в нас, зібрані на сторінці гурту.
Замість післямови
Ми не намагалися розповісти все. Наша задача — закохати вас у цю музику і залишити більше питань, ніж відповідей. Як звучала Metallica за два роки до того, на «Ride the Lightning», записаному в тій самій копенгагенській студії? Що сталося з басом на «…And Justice for All», першому альбомі без Кліффа? І чим відповіли на «Master of Puppets» інші гурти тієї хвилі — Slayer, Megadeth і Anthrax?
Сподіваємося, ця історія надихне вас шукати далі. Або забрати частинку тих копенгагенських ночей з собою, на вінілі. І так, будемо чесні: на цьому ми теж заробляємо. Але закохати вас у музику для нас усе одно важливіше.
Команда Just Punk Vinyl