Вінілові платівки Cage The Elephant

Cage The Elephant зібралися в Боулінг-Ґріні, штат Кентакі, в середині нульових — двоє братів Шульц, басист Деніел Тіченор і барабанщик Джаред Чемпіон. Перше, що про них почули за межами штату, була «Ain’t No Rest For The Wicked»: гітарний рифф на одній ноті, історія про людей, які крадуть не від злості, а від безвиході, і жодного натяку на те, що далі гурт п’ять разів поспіль змінить власне звучання.

Ця здатність перевзуватися і є їхньою головною рисою. Слухач, який знає лише один альбом, зазвичай уявляє собі зовсім інший гурт, ніж той, хто знає три.

П’ять поворотів за п’ятнадцять років

Дебют 2008 року — це гараж і блюзові рифи з півдня США, записані так, ніби гурт боявся, що йому більше не дадуть студію. «Thank You, Happy Birthday» (2011) різко пішов у бік нойзу й панку: коротші пісні, брудніші гітари, менше приспівів.

«Melophobia» (2013) став переломним. Назва означає страх перед музикою — точніше, перед бажанням написати щось, що сподобається. Гурт свідомо вирізав із аранжувань усе, що звучало як «правильний рок-хіт»: духові замість соло, спотворений вокал, ритми, зсунуті з очікуваної долі. Наприкінці того ж року пішов гітарист Лінкольн Періш, який грав з першого дня, і склад оновився двома музикантами — Ніком Бократом і Меттеном Мінстером.

«Tell Me I’m Pretty» (2015) продюсував Ден Оербах із The Black Keys, і це чути з першого такту: тепла аналогова картинка, менше країв, більше шістдесятих. Альбом узяв «Ґреммі» за найкращий рок-альбом. «Social Cues» (2019) повторив цю нагороду, але звучав уже холодніше й електронніше. «Neon Pill» (2024) вийшов після довгої паузи, і Метт Шульц прямо говорив, що платівка написана про пережитий важкий період — це найособистіший їхній текстовий матеріал.

Що шукати на вінілі

У нас гурт представлений трьома опорними точками різних епох: «Melophobia» у пресингу 2023 року, «Tell Me I’m Pretty» — виданням 2015-го, тобто того ж року, що й оригінал, і «Neon Pill» 2024-го. Це зручний набір саме тому, що альбоми не схожі один на одного: з трьох платівок складається розуміння гурту, а не три варіації одного настрою.

Практична деталь для «Tell Me I’m Pretty»: продакшн Оербаха побудований на середині діапазону, і на системах з піднятим низом альбом легко перетворюється на кашу. Якщо є регулювання тембру, з цією платівкою краще нічого не піднімати взагалі.

Ще одне: «Neon Pill» вийшов на вінілі в кількох кольорових варіантах з однаковим змістом, тож при виборі орієнтуйтеся на опис у картці, а не на зображення в списку — фото не завжди відповідає конкретному варіанту тиражу.

З чого почати

Тим, хто хоче зрозуміти, за що гурт цінують критики, — «Melophobia». Це найдивніший їхній альбом і водночас найпродуманіший.

Тим, хто шукає платівку для вечора без завдань, — «Tell Me I’m Pretty»: рівна, тепла, без різких переходів, добре працює фоном і не втомлює на другому колі.

А якщо цікавить не так конкретний гурт, як сцена навколо нього, дивіться напрямок Indie Rock — Cage The Elephant стоять саме там. Сусідній Alternative Rock дає ширший зріз того ж кола з важчим краєм.