Вінілові платівки Iggy Pop

Джеймс Ньюелл Остерберг-молодший грав на барабанах у мічиганському блюзовому гурті The Iguanas — звідти й лишилося прізвисько. Далі були The Stooges 1967–1970, Iggy And The Stooges з 1972-го і сольна кар’єра, яка тягнеться шостий десяток років. Складність з ним одна: під титулом «хрещений батько панку» ховаються щонайменше три різні музиканти, і в нашому каталозі лежать саме вони — берлінська пара 1977 року і джазова платівка 2019-го, яка до панку стосунку не має.

Як змінювалося звучання

Ранній Іггі — це The Stooges: гараж, важкий риф і сцена як місце для травм. MusicBrainz досі мітить його майже порівну тегами rock, punk rock, garage rock і hard rock — рідкісний випадок, коли статистика слухачів не може обрати між чотирма визначеннями.

1977 рік розвернув усе. Дві платівки за один рік, обидві записані в берлінській Hansa Tonstudios за участі Девіда Бові — і зроблені навмисне різними. The Idiot Бові записував сам (у кредитах він стоїть як Recorded By), зводив Тоні Вісконті, частина сесій відбулася ще у французькому Château d’Hérouville. Звук повільний, механічний, майже індустріальний — за кілька років до того, як індустріальний рок став жанром. Lust For Life зібрана за протилежним принципом: ритм-секція братів Сейлз (Хант за барабанами, Тоні на басу), гітари Карлоса Аломара і Рікі Гардінера, продюсер у кредитах вказаний як Bewlay Bros. — псевдонім трійці Бові, Іггі та інженера Коліна Терстона. Тут уже не холод, а швидкість.

Далі сорок років різного, від нової хвилі до Post Pop Depression. Кінцева точка на сьогодні — Free 2019 року, і тут потрібна чесність: Discogs проставив їй Jazz/Rock/Pop, і це не помилка каталогізатора. Більшу частину матеріалу написав трубач Лерон Томас, гітарні шари зробила Новеллер (Сара Ліпстейт), а сам Іггі місцями не співає, а читає — зокрема вірш Ділана Томаса, права на який окремим рядком прописані у видавничих кредитах платівки. Той, хто прийде по Lust For Life, отримає геть інше.

Що шукати на вінілі

Обидві берлінські платівки в нас — перевидання 2017 року на Virgin/UMG, і вони з однієї партії: у раннауті The Idiot вибито 19381 1A та 19381 1B, у Lust For Life — 19380 1A і 19380 1B, тобто сусідні номери лаків. Пресували обидві на Record Industry у Гарлемі, обидві 180 грам, в обидві вкладено ваучер на цифрову копію. Але рівними вони не є: Lust For Life ремастерив Роберт Восґін у Capitol Mastering, а The Idiot у цій серії вийшов без окремого ремастерингу. Це той випадок, коли дві платівки з однієї серії варто оцінювати нарізно.

Free пресували на іншому заводі — Optimal Media в Німеччині, а лак різав Гайно Лея: його ініціали HL стоять у раннауті поруч із номером BJ72878-01. Видання чорне, з друкованим внутрішнім конвертом, без кольорових варіантів. Оцінки колекціонерів розкладаються передбачувано: у Lust For Life 4,48 при 923 голосах і понад 13 тисяч колекцій на Discogs, у The Idiot — 4,51 при 441 голосі, у Free — 4,33 при 226. Останню цифру варто читати не як «платівка гірша», а як «аудиторія інша».

З чого почати

Якщо потрібен той Іггі, якого цитують у підручниках, беріть Lust For Life: заголовний трек і The Passenger роблять її найпростішим входом, а ремастеринг 2017 року витягує барабани Ханта Сейлза так, як їх не чути на старих пресах. Сусідів по цьому звучанню шукайте в напрямку Punk.

Якщо цікавить не хіт, а вплив — The Idiot. Її регулярно називають платівкою, з якої виріс пост-панк і рання електроніка, і слухати її треба цілком, а не вибірково.

Третій сценарій — саундтрек до «Трейнспоттінга», який теж лежить у нас під іменем Іггі: ювілейне видання до 20-річчя на помаранчевому вінілі, дві платівки. Це не сольна робота, а збірка, але саме через неї більшість уперше почула Lust For Life. Такі речі — у напрямку Soundtrack.