Вінілові платівки Garbage

Garbage зібралися в Медісоні, штат Вісконсин, і склад у них не мінявся жодного разу за тридцять років: Даг Ерікссон, Стів Маркер і Бутч Віґ разом із 1993 року, шотландка Ширлі Менсон приєдналася 1994-го. Усі четверо пишуть і продюсують. Теги MusicBrainz дають alternative rock вагою 14, а поруч alternative dance, industrial rock і trip hop — набір, який пояснює, чому гурт ніколи не звучав як звичайна рок-група.

Як змінювалося звучання

Причина цієї несхожості в тому, ким були троє з чотирьох до заснування. Бутч Віґ — продюсер, і саме продюсерське мислення визначає тут усе: пісні збиралися в студії з петель, семплів і оброблених гітар, а не грались наживо й потім записувались.

Однойменний дебют 1995 року й «Version 2.0» 1998-го — вершина цього методу. Гітара там часто звучить не як гітара, ритм зібрано з машинних петель, а вокал Менсон покладено поверх усього окремим шаром. Звідси тег trip hop, який у рок-гурта виглядає дивно рівно доти, доки не послухаєш.

«Beautifulgarbage» 2001 року розсунув рамки далі — там з’явилися відверто поп- і навіть соул-структури. «Bleed Like Me» 2005-го, навпаки, найгітарніша їхня платівка, записана майже без студійних хитрощів.

Пізні «No Gods No Masters» 2021 року і «Let All That We Imagine Be The Light» — повернення до щільного продакшену, але вже з іншим, жорсткішим настроєм.

Що шукати на вінілі

Найцікавіша позиція в каталозі — «Version 2.0», і причина технічна.

Це подвійник на 180 грамах, який грає на сорока п’яти обертах замість звичайних тридцяти трьох. Вища швидкість дає більше місця на канавку й краще тримає верхні частоти — саме те, що потрібно альбому, побудованому на різких синтезаторних атаках. Плата очевидна: чотири сторони замість двох і коротші сторони. Мастеринг робили Гові Вайнберґ і Скотт Галл, пресували на Optimal Media в Німеччині, обкладинка розкладна з друкованими внутрішніми конвертами.

«Bleed Like Me» присутній у двох тиражах — червоному й срібному. Обидва розширені перевидання з ремастерингом 2024 року. Срібний пігмент металевий, і поверхня в таких заливках трохи жорсткіша за звичайні кольорові; для найгітарнішого їхнього альбому це менш критично, ніж було б для раннього матеріалу.

Однойменний дебют іде подвійником у розкладній обкладинці, «beautifulgarbage» теж подвійником.

«Lie To Me» — прозорий міні-альбом на сорока п’яти обертах, випущений до Дня музичного магазину. Це не альбом, і в картці він позначений як EP.

Однойменний дебют, до речі, теж виданий на сорока п’яти обертах — подвійником у розкладній обкладинці на 180 грамах. Ремастеринг для нього робила Емілі Лазар у нью-йоркській студії The Lodge, пресували там само, на Optimal Media, раннаут витравлений. Тобто обидва ранні альбоми в нашому каталозі йдуть у максимально серйозних для них виданнях, і це не збіг: саме на цьому матеріалі швидкість дає найбільше.

З чого почати

Класичний вибір — «Version 2.0», і краще саме в нашому виданні на сорока п’яти обертах: іншого такого пресу цього альбому немає.

Тим, хто хоче почути гурт із самого початку, потрібен однойменний дебют. Звідти зручно рухатися в Alternative Rock.

А слухачам, яких у гурті цікавить машинна складова, а не пісенна, варто дивитися ширше — у Industrial, звідки Віґ брав більшу частину своїх студійних прийомів.