Поставте голку на другу сторону, на останню доріжку. Спершу лише барабани: важкі, повільні, з такою луною, ніби їх записали в соборі. Насправді їх записали в коридорі старого будинку в англійському графстві Гемпшир, а мікрофони висіли над сходами. Цей удар потім розберуть на семпли пів світу хіп-хопу, а пісня називається «When the Levee Breaks» .
У цієї платівки немає назви. На обкладинці немає ні слова: ні імені гурту, ні назви альбому. Лише старий чоловік із в’язанкою хмизу на картині, що висить на обдертій стіні. Звукозаписна компанія була певна, що це провал, а альбом розійшовся тиражем понад 37 мільйонів копій і подарував світу «Stairway to Heaven» . Ось як це було.
Чому це ікона
Офіційно в цього альбому назви немає. Хтось називає його «Four Symbols», «Чотири символи», хтось «Zoso», за знаком гітариста. У нас на сайті він записаний як «Untitled», «Без назви». Але весь світ шукає його як «Led Zeppelin IV», четвертий альбом Led Zeppelin. І саме він став для гурту найбільшим: найпопулярніша платівка Led Zeppelin, 24 рази платинова в США. У Британії вона на другий тиждень злетіла на перше місце і пробула в чарті 90 тижнів.
Критик Роберт Крістгау назвав її «визначальним альбомом Led Zeppelin, а отже, і хеві-металу». У 1999 році платівку внесли до Зали слави «Греммі», британський журнал Classic Rock у 2001-му поставив її на перше місце серед 100 найкращих рок-альбомів, а в списку 500 найкращих альбомів усіх часів Rolling Stone (редакція 2020 року) вона на 58-му місці. А ноти «Stairway to Heaven» стали найпродаванішим нотним виданням в історії року: понад мільйон примірників.
Лондон, кінець 1970-го. Гурт, якому не вірили критики
Led Zeppelin зібрав у 1968-му Джиммі Пейдж, гітарист, який до того роками записувався як сесійний музикант на чужих платівках, а потім грав у The Yardbirds. Він покликав басиста й аранжувальника Джона Пола Джонса, теж зі світу студійних сесій, а з центральної Англії приїхали двоє хлопців: співак Роберт Плант і барабанщик Джон Бонем, якого всі кликали Бонзо.
Перші два альбоми продавалися чудово, але преса гурт не любила: мовляв, гучно, вторинно, роздуто. Третій, 1970 року, вийшов тихим і акустичним, і рецензії на нього були прохолодні. Пейдж, який сам продюсував усі платівки гурту, вирішив, що наступна має говорити тільки музикою. Без назви, без імен, без жодних підказок.
5 грудня 1970 року вони почали запис у новій лондонській студії лейбла Island на Бейсінг-стріт. Першою пішла «Black Dog» . Але Пейджу хотілося місця, де гурт міг би жити разом із музикою.
Хедлі Грейндж: колишній притулок для бідних
Ідею підказав Енді Джонс, молодий звукорежисер, який щойно працював над «Sticky Fingers» The Rolling Stones. Він запропонував узяти мобільну студію Rolling Stones, вантажівку з повноцінним пультом усередині. «У Rolling Stones була перша в Європі мобільна студія звукозапису», — пояснював Джонс. Спершу думали поїхати до маєтку Міка Джаггера, але це виявилося задорого.
Тоді Пейдж знайшов Хедлі Грейндж. Цей кам’яний триповерховий будинок збудували 1795 року як притулок для бідних, хворих і сиріт із трьох парафій. Комфорту там не було. «Хедлі Грейндж був доволі занедбаний, опалення не працювало», — згадував Пейдж. Джонс пізніше казав, що це навіть допомагало: ні бару, ні розваг, тільки музика.
У січні 1971 року вантажівка стала біля будинку, і гурт оселився всередині. Разом зі студією приїхав Ієн Стюарт — піаніст і дорожній менеджер Rolling Stones. Одного дня Бонем, розминаючись, заграв вступ до старої пісні Літтла Річарда «Keep A-Knockin’». Пейдж підхопив рифом, і майже одразу народилася «Rock and Roll» . Стюарт сів за фортепіано і так залишився на платівці.
По двору тим часом тинявся чорний лабрадор без імені. Щовечора кудись зникав, а вранці повертався геть виснажений. Плант жартував, що в пса є кохана, і пісня, яку саме тоді доводили до ладу, дістала назву «Black Dog», «Чорний пес». Про собаку в ній, звісно, ані слова.
Якось Пейдж узяв мандоліну Джонса. «Я просто підняв мандоліну Джона Пола Джонса, хоча ніколи раніше на ній не грав», — розповідав він. За один присід з’явилася вся «The Battle of Evermore» . Плант тоді читав книжку про війни Шотландії за незалежність, а в голові в нього жили образи з Толкіна. Він відчув, що історії потрібен другий голос, і покликав Сенді Денні, співачку фолк-гурту Fairport Convention. «Ми з Сенді дружили, і запросити її було найочевиднішим рішенням», — казав Плант. Вона стала єдиною запрошеною вокалісткою за всю історію Led Zeppelin.
А біля каміна в тому самому будинку Плант дописав текст пісні, музику якої Пейдж збирав місяцями: перші частини він придумав ще в уельському котеджі Брон-ір-Аур, куди вони з Плантом поїхали відпочити після американського туру. Пейдж грав акорди, Плант сидів з олівцем і папером. «Величезну частину тексту написали просто там і тоді», — згадував Пейдж. Так з’явилася «Stairway to Heaven».
Барабани у сходовому прольоті
Найважливіше відкриття в Хедлі Грейндж зробили майже випадково. Енді Джонс шукав для барабанів Бонема особливий звук. «Ми взяли барабани Бонема й поставили їх у вестибюлі», — розповідав він. Висока зала зі сходами давала потужну луну. Два мікрофони Джонс підвісив над першим прольотом сходів, а звук пропустив через компресори, налаштовані так агресивно, що барабани ніби дихають.
Під цей ритм гурт переробив старий блюз. У 1927 році річка Міссісіпі вийшла з берегів і затопила величезну територію американського Півдня, близько 67 тисяч квадратних кілометрів. Дамби, які мали стримувати воду, проривало одну за одною. Через два роки, 18 червня 1929-го, у Нью-Йорку співак і гітарист Канзас Джо Маккой та його дружина Мемфіс Мінні записали про це пісню «When the Levee Breaks», «Коли прорве дамбу».
Led Zeppelin узяли цю пісню і зробили з неї повільну, важку, майже гіпнотичну річ. Частину партій записали в іншому темпі, а потім сповільнили плівку, тому гармоніка Планта і гітара звучать густо й тягуче. Луна на гармоніці подекуди звучить раніше за саму ноту: цей фокус зробили, прокрутивши плівку задом наперед.
Альбом без назви
У лютому гурт дописав партії в студії Island, а 9 лютого Пейдж повіз плівки до Лос-Анджелеса, у студію Sunset Sound, яку порадив Джонс. Там усе звучало чудово. Але вдома, в Англії, магія зникла. «Зведення альбому виявилося повною катастрофою», — визнавав Енді Джонс. З лос-анджелеських міксів на платівку потрапив лише один — «When the Levee Breaks». Решту Пейдж улітку перезвів у Лондоні.
Поки йшла робота, гурт уже грав нові пісні наживо. 5 березня 1971 року в белфастському залі Ulster Hall уперше прозвучала «Stairway to Heaven». Зал прийняв її стримано. «Вони всі нудьгували до сліз, чекаючи на щось знайоме», — згадував Джон Пол Джонс.
А потім почалася боротьба за обкладинку. Пейдж хотів замість назви чотири символи, по одному від кожного учасника. Свій знак він намалював сам і ніколи не пояснював: його часто читають як «ZoSo», хоча Пейдж казав, що це не слово. Джонс вибрав у старовинній «Книзі знаків» німецького шрифтовика Рудольфа Коха коло з трьома переплетеними пелюстками: символ людини, яка водночас упевнена в собі й уміє свою справу. Бонем узяв із тієї ж книжки три зчеплені кільця, знак матері, батька і дитини. Плант придумав собі перо в колі. А Сенді Денні в подяку отримала маленький п’ятий знак: три трикутники.
Лейбл Atlantic був категорично проти. Прес-агент попереджав, що вийти без назви — це «професійне самогубство». Гурт відповів просто: не віддамо майстер-плівки, поки не погодитеся. «Ми просто дуже вірили в те, що робимо», — казав Пейдж. Плант згодом говорив про платівку просто: «четвертий альбом, от і все».
Альбом вийшов 8 листопада 1971 року. У Британії й Канаді він посів перше місце. У США дійшов до другого місця: попереду були Sly and the Family Stone і Керол Кінг. А «Stairway to Heaven» синглом так і не вийшла: менеджер гурту Пітер Грант відмовляв лейблу, і за піснею люди йшли купувати весь альбом.
Що залишилося
«Stairway to Heaven» перетворилася на найпопулярнішу пісню американського FM-радіо: до 2000 року її пустили в ефір понад три мільйони разів. Сам Плант згодом від неї втомився. Коли одна радіостанція в Портленді пообіцяла ніколи її не ставити, він пожертвував їй десять тисяч доларів.
А барабани з «When the Levee Breaks» прожили друге життя. Їх семплували Beastie Boys у «Rhymin & Stealin», Dr. Dre у «Lyrical Gangbang», Eminem у «Kim», Björk в «Army of Me», а Beyoncé — у «Don’t Hurt Yourself», записаній разом із Джеком Вайтом.
У 1980 році Джона Бонема не стало, і Led Zeppelin вирішили не продовжувати без нього. Але у 2012-му, коли гурт відзначали в Центрі Кеннеді у Вашингтоні, сестри Енн і Ненсі Вілсон із Heart заспівали «Stairway to Heaven» з хором і оркестром, а за барабанами сидів Джейсон Бонем, син Бонзо. Плант у залі був помітно зворушений.
Старий із хмизом і Відлюдник із ліхтарем
Картину для обкладинки Роберт Плант купив у антикварній крамниці в Редінгу. Старий згорблений чоловік несе на спині в’язанку хмизу. Цю картину в рамці почепили на стіну напівзруйнованого будинку з обдертими шпалерами й сфотографували. Розгорніть конверт, і на звороті побачите, що стіна належить будинку, який зносять, а за ним височіє сіра багатоповерхівка: це Солсбері-Тауер у районі Ледівуд у Бірмінгемі. Пейдж пояснював, що хотів показати контраст міста і села і нагадати, що про Землю треба дбати.
Майже пів століття всі вважали цей образ олійною картиною невідомого художника. Аж у 2023 році історик Браян Едвардс з Університету Західної Англії в Бристолі гортав старий вікторіанський фотоальбом і впізнав знайоме обличчя. Виявилося, що це чорно-біла фотографія 1892 року, згодом розфарбована вручну. Підпис під нею: «Вілтширський покрівельник». Зняв її Ернест Говард Фармер, перший керівник школи фотографії Політехніки на Ріджент-стріт у Лондоні. А на фото, найімовірніше, Лот Лонг, покрівельник із містечка Мер у Вілтширі, 1823 року народження.
Усередині конверта на розвороті — інша картина. Старий Відлюдник у плащі стоїть на вершині скелі й тримає ліхтар, а внизу до нього хтось піднімається. Намалював її друг Пейджа, художник Баррінгтон Колбі, за мотивами карти «Відлюдник» з колоди таро. Через кілька років Пейдж сам зіграв цього Відлюдника в концертному фільмі «The Song Remains the Same». А текст «Stairway to Heaven» на внутрішньому конверті набраний химерним шрифтом: Пейдж знайшов ці літери в британському журналі мистецтв і ремесел The Studio кінця XIX століття і попросив домалювати з них цілий алфавіт.
Як слухати: сторона за стороною
Цю платівку часто описують як ідеальний баланс: важкий блюз-рок поруч з акустичним фолком, Толкін поруч із Міссісіпі. Ось про що ці пісні.
Сторона A · 22:28 · від рифу до сходів у небо
Black Dog · 4:55 · Пейдж, Плант, Джонс
Головний риф придумав Джонс, і він так хитро перевертається, що гурт довго не міг зіграти його разом, поки Бонем не вирішив просто грати рівно, ніби ніякого підступу немає. Ідею перемежати голос Планта без музики з вибухами гітари Пейдж узяв у пісні Fleetwood Mac «Oh Well». Текст — про чоловіка, який втратив голову через жінку, а вона його просто використовує.
Rock and Roll · 3:40 · Пейдж, Плант, Джонс, Бонем
Та сама імпровізація, що почалася з барабанного вступу Літтла Річарда. Пісня-ностальгія: «давно я не грав рок-н-рол», співає Плант, і закликає повернутися до простоти 1950-х.
The Battle of Evermore · 5:51 · Пейдж, Плант
Мандоліна, на якій Пейдж грав уперше в житті, і дует Планта з Сенді Денні. Плант — оповідач, Денні — міський глашатай, що сповіщає про битву. Тут Королева Світла, Принц Миру, Темний Володар і примари-кільценосці: фанати Толкіна досі сперечаються, яку саме битву зі «Володаря Перснів» тут описано.
Stairway to Heaven · 8:02 · Пейдж, Плант
Починається з гітари і блокфлейт, на яких зіграв Джонс, а барабани Бонема вступають лише посередині. Пісня про жінку, яка вірить, що за гроші можна купити все, навіть дорогу на небо. Але голос шепоче: ще не пізно звернути на іншу дорогу. Соло Пейдж зіграв на Telecaster, який йому подарував Джефф Бек, і вибрав найкращий із трьох дублів.
Сторона B · 20:03 · з туманних гір до прорваної дамби
Misty Mountain Hop · 4:38 · Пейдж, Плант, Джонс
Джонс грає на електропіаніно. Текст — спогад про мітинг за легалізацію марихуани в лондонському Гайд-парку 7 липня 1968 року, де поліція затримувала людей. Плант мріє про світ, де кожен вільний, а назва відсилає до Туманних гір із толкінового «Гобіта».
Four Sticks · 4:45 · Пейдж, Плант
Пісню довго не могли записати, аж поки Бонем не взяв по дві палички в кожну руку, разом чотири. Звідси й назва. Ритм весь час перескакує між розмірами 5/8 і 6/8, а Джонс додає звук синтезатора VCS3.
Going to California · 3:32 · Пейдж, Плант
Тиха акустична пісня з мандоліною Джонса. Почалася вона як жарт про каліфорнійські землетруси: у Лос-Анджелесі Пейдж, Енді Джонс і Пітер Грант відчули легкий поштовх. А стала історією про пошук ідеальної жінки, натхненною Джоні Мітчелл. «Текст часом трохи незручний, але він точно підсумовує період мого життя, коли мені було 22», — казав Плант.
When the Levee Breaks · 7:08 · Пейдж, Плант, Джонс, Бонем, Мемфіс Мінні
Блюз 1929 року про людину, яка день і ніч працює на дамбі під дощем і розуміє, що вода от-от прорветься і доведеться покинути дім. Барабани з вестибюля Хедлі Грейндж, сповільнена гармоніка Планта, луна задом наперед і фінал, де все пливе навколо голосу.
Усі платівки Led Zeppelin, які є в нас, зібрані на сторінці гурту.
Замість післямови
Ми не намагалися розповісти все. Наша задача — закохати вас у цю музику і залишити більше питань, ніж відповідей. Як звучить акустичний третій альбом, який критики свого часу зустріли так прохолодно? Що ще гурт записав у холодних кімнатах Хедлі Грейндж, повернувшись туди за кілька років для «Physical Graffiti»? І як звучить Мемфіс Мінні, якщо послухати її оригінал 1929 року одразу після барабанів Бонема?
Сподіваємося, ця історія надихне вас шукати далі. Або забрати частинку того холодного будинку в Гемпширі з собою, на вінілі. І так, будемо чесні: на цьому ми теж заробляємо. Але закохати вас у музику для нас усе одно важливіше.
Команда Just Punk Vinyl